Читати книгу - "Мерзенна сила"

дрібнолюдки взагалі пустилися берега і стали витворяти просто казна-що. В одну мить вони вщент розгромили ліжко, постягували на підлогу простирадла, стали кидатися подушками — у повітрі аж побіліло від пір’я, — а тоді схопили ковдру і, вмить обравши найтовстішого з-поміж себе, заходилися його на ній гойдати.

«Обережно! Обережно!» — закричала нараз Джейн, бо велетка ні з того ні з сього стала торкатися смолоскипом різних речей у кімнаті. Ось торкнулася вази, що стояла на камінній поличці, і негайно звідти ніби виросла якась яскрава тоненька стяжка. Джейн подумала, що то вогонь, і кинулася туди, щоб його погасити, та тут побачила, що те саме сталося і з картиною на стіні, а потім, дедалі швидше і швидше, чи не з усім навколо. Здавалося, ясним вогнем спалахнули навіть китички на каптурах дрібнолюдків. Тієї миті, коли Джейн, здавалося, готова була вже збожеволіти від страху, вона раптом помітила, що над усім, чого торкався смолоскип, піднімається зовсім не полум’я, а… рослини. Ніжками ліжка повзло вгору пагіння плюща і жимолості, над гном’ячими каптурами піднімалися червоні троянди, а круг неї самої де не взялася сила-силенна велетенських лілій, які звідусіль тягнулися своїми жовтими язичками їй до ніг і стану. Через насичені запахи диму та квітів, палючий жар, миготливе юрмище довкола й разючу химерність усього, що відбувалося, Джейн аж запаморочилося в голові. Їй навіть на гадку не спадало, що все це, можливо, просто сон. Люди, буває, приймають сни за видіння, але ніколи — навпаки…

— Джейн, Джейн! — почувся раптом голос матінки Дімбл. — Що з вами?

Джейн сіла. Крім них, у кімнаті не було більше нікого, але ліжко й справді виглядало так, наче по ньому допіру пройшовся смерч. Сама вона геть знесилено сиділа просто на підлозі й аж тремтіла від холоду.

— Що трапилося? — спитала пані Дімбл.

— Не знаю, — відповіла Джейн.

— З вами все гаразд?

— Зі мною все нормально, не хвилюйтесь… мені треба негайно побачити господаря. Ні-ні, я можу підвестися й сама, дякую… але я справді мушу поговорити з господарем.

З

Свідомість у Пана Бультитюда була така ж кудлата, як і шерсть, й нагадувала людську настільки ж, наскільки скидався на людину він сам. Ведмідь не пам’ятав ні провінційного зоопарку, з якого накивав п’ятами під час пожежі, — людині таке не вивітрилося б із пам’яті до самої смерті, — ні того, як, перелякано пофоркуючи, прибився до маєтку в Сент-Ен, ні того, як поступово навчився відчувати любов і довіру до його мешканців. Зрештою, він ані не усвідомлював цієї любові і довіри, ані навіть не знав, що вони — люди, а він — ведмідь. Пан Бультитюд взагалі не знав, що живе на білому світі; все, що ми виражаємо за допомогою слів «я» і «ти», в його свідомості не вміщалося. Коли пані Меґз щонеділі частувала його вранці бляшанкою солодкої патоки, він не розрізняв її і себе. Благо просто приходило і приносило втіху — оце й усе. Звісно, можна сказати, що любов у нього була доволі корисливою: він любив їжу і тепло, людські руки, які його гладили, і голоси, які звучали ласкаво і підбадьорливо. Та якщо в людей корислива любов передбачає холодний розрахунок, то тут ні про що подібне й мови не було. Пан Бультитюд скидався на людину-егоїста не більше, ніж на людину-альтруїста. В його житті не знаходилося місця для прози. Прагнення, що їх людський розум, не замислюючись, затаврував би як корисливі, для нього були трепетними, екстатичними сподіваннями, які проймали усе його єство, безконечними і пристрасними жаданнями, що несли в собі загрозу великої трагедії і водночас сяяли всіма барвами раю. Якби сучасна людина бодай на мить занурилася у те літепле, тремке й мінливе озерце первісної, якоїсь ще доадамової свідомості, то виринула б звідтіля, свято вірячи, що спізнала абсолют, адже і нижчі, і вищі за наш розум рівні розмислу так відрізняються від нашого, що на перший погляд мали б видаватися нам трохи схожими між собою. Іноді в нашій пам’яті зринають образи безіменного блаженства чи страху з раннього дитинства, образи, з жодними конкретними речами безпосередньо не пов’язані, — чиста якість, своєрідні потужні прикметники, що пливуть собі у позбавленій іменників порожнечі. В такі хвилини ми немов наближаємось до берегів згаданого озерця, посеред якого, там, куди нас не допровадять уже жодні спогади, й минало у теплих, темнистих водах усе життя Пана Бультитюда.

Того дня йому неабияк пощастило: його випустили надвір без намордника. Таке траплялося вкрай рідко — не тому, що ведмідь становив бодай найменшу загрозу для мешканців маєтку, а лише через те, що надто вже полюбляв він фрукти й овочі — ті, що посолодші. «Він, знаєте, й мухи не зобидить, — пояснювала Айві Джейн, — тільки-от совісті у нього немає. Дай йому волю — все поїсть, нам і яблучка не зоставить.» Та сьогодні про намордник чомусь забули, і Пан Бультитюд пречудово провів ранок на грядках, де росла ріпа. Сонце підбилося вже височенько, коли він перевальцем підійшов до стіни, якою було обнесено сад, а там став і задивився на чималий каштан, що ріс під самою стіною; ведмідь завиграшки міг видряпатися на нього і зістрибнути на землю вже по той бік, за межами маєтку. Айві описала б те, що діялося тоді у нього в голові, десь так: «Він же прекрасно знає, що йому туди не можна!». Втім, сам Пан Бультитюд бачив усе трохи інакше. Він, ясна річ, не мав жоднісінького уявлення про якусь там мораль, проте господар наклав на нього певні заборони. Коли він підходив до стіни надто близько, його сковувала якась загадкова знемога, що не пускала далі, почуття наче захмарювалися, проте домішувалася до цього і протилежна спонука — перебратися-таки через стіну. Йому, звісно, було невтямки, навіщо це потрібно; щобільше, він навіть не зумів би поставити собі таке запитання. Якби цю спонуку вдалося хоч якось перекласти людською мовою, то вона вилилася б не в думку, а радше у якусь подобу міфа. У садку були бджоли — але не було вулика. Ті бджоли прилітали з-за стіни і туди відлітали. Отже, цілком природно, треба податися