Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

відряджали більше, ніж військових інших національностей.

«Ми бачили в Тбілісі, Баку та Вільнюсі, — сказав Мартиросян, — як може бути використана імперська армія. Українська армія повинна бути іншою. Вона має використовуватися лише для захисту людей, а не для нападу на них».

Делегати, серед яких було багато відставних офіцерів і офіцерів запасу, підтримали його гучними оплесками.

П’ять років гласності цілком розхитали тоталітарну систему в Україні й дали республіці гостре відчуття своєї самобутності. Проте лише мешканці Західної України переважною більшістю підтримали ідею незалежної держави. Подією, яка спонукала до цього людей і в решті областей республіки, став заколот 19–21 серпня 1991 року.

Він нагадав усім українцям про їхню безпорадність у радянській системі. Впродовж трьох днів доля України цілком залежала від подій у Москві. Україна вже збиралася підписувати новий Союзний договір, який забезпечив би їй більшу самостійність, ніж дотепер, але путч змінив ситуацію — в разі перемоги заколотників республіка отримала б не більшу самостійність, а масові арешти. З провалом заколоту загроза для українського самовизначення зникла, хоч і не завдяки якимось діям самої України.

На цю реальність Україна відреагувала сплеском національної самосвідомості. Кореспонденти київського радіо і телебачення, попри комуністичний контроль і закликали до заборони комуністичної партії. Депутати націонал-демократичних поглядів розробили план проведення в Раді голосування за незалежність і захоплення будівлі парламенту за допомогою войовничо налаштованих київських робітників у разі її несхвалення.

24 серпня пропозиція проголосити незалежність України була поставлена на голосування, і переважною більшістю голосів, включно з майже всіма голосами деморалізованих комуністів, пропозицію було прийнято, і незалежність проголошено.

ЛЬВІВ, 5 ГРУДНЯ 1991 РОКУ

Небо було сіро-стального кольору в той морозний день, коли дзвони собору св. Юра сповістили про перемогу ідеї незалежності на референдумі 1 грудня. Майже скрізь по Україні населення проголосувало за незалежну державу, офіційно підтвердивши рішення парламенту. У Львові «за» проголосувало 92 відсотків виборців, а в деяких районах Львівської області ця цифра сягала 99,5 відсотків.

Тисячі людей набилися всередину церкви, тримаючи свічки або стоячи на колінах. Ще тисячі стояли надворі, кутаючись у шуби та пальта, під снігом, що повільно падав на землю. У цьому натовпі були й колишні борці за права людини, й представники опору попереднього покоління — ті партизани, що воювали в лісах після Другої світової війни, й після років, проведених у радянських таборах, лише тепер починали привселюдно згадувати про це.

Голосування за незалежність, яке відбулося у Верховній Раді в серпні, ще більше схилило громадську думку на користь цієї ідеї. Впродовж осені почали змінюватися настрої навіть у дуже русифікованій Східній Україні.

Провал серпневого перевороту і готовність депутатів-комуністів голосувати за незалежність, їхня неспроможність захистити радянську систему — все це допомогло переконати російськомовних українців у тому, що колесо історії повернулося й українська незалежність є неминучою. Тому вони дали себе умовити, що в незалежної України — кращі перспективи, й проголосували за це.

Мирослав-Іван Любачівський, кардинал колись забороненої Греко-католицької церкви, стояв біля вівтаря в оточенні ікон у пишно оздоблених срібних окладах.

«Незалежність, яку ми тепер маємо, — сказав він, — це перемога не лише наша, а й попередніх поколінь. Раніше багато людей билися за незалежність і гинули за неї, ми ж досягли своєї мети мирним шляхом. Тепер маємо зробити все, щоби зберегти цей здобуток. Попереду ще довгий шлях».

14

РЕЛІГІЯ

Звісно, коли люди геть пограбовані... вони шукають порятунку в потойбічної сили.

Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита»

ГРУДЕНЬ 1991 РОКУ

Сніг падав і вкривав серпанком місто, перетворюючи московські хмарочоси на розпливчасті сірі тіні, а дахи будинків — на горизонтальні білі смуги. Автобус зупинився у Верхньому Новоспаському проїзді, з нього вийшов молодик у робочому кашкеті й попрямував до Новоспаського монастиря.

Сергій Осипов — робітник-будівельник і колишній засуджений — виховувався атеїстом, але останнім часом почав відвідувати церковні відправи.

Осипов пройшов під вхідною аркою й перетнув бруковане монастирське подвір’я, присипане снігом. Він зупинився на мить подивитися на панораму міста з вуличними ліхтарями та освітленими вікнами, а потім піднявся сходами монастирської церкви, щоби приєднатися до сотень інших людей, що прийшли на вечірню відправу.

Вона тривала три години. Дехто з вірян, особливо жінки та діти, сиділи на лавках уздовж кам’яних стін, однак більшість стояли. Після відправи церква спорожніла, але близько сотні людей, включно із Сергієм, залишилися на сповідь.

Три ченці поставили аналої перед стіною, вкритою старовинними іконами в ошатних золотих окладах, і віряни утворили до них три довгі черги. Сергій став у другу. В церкві було тихо, чутно було лише потріскування свічок, що горіли перед іконами в золотих підсвічниках.

Черга повільно просувалася вперед, і Сергій дивився, як радянські громадяни діляться турботами свого безталанного життя. Сергієва черга сповідуватися настала вже близько 2-ї години ночі. Він розмовляв зі священиком майже двадцять хвилин. Священик слухав уважно, час від часу погладжуючи свою бороду. Нарешті Сергій схилив голову, священик вкрив її своєю єпітрахиллю й прочитав молитву. Сергій поцілував Біблію та хрест і вийшов із церкви на холод, знову пройшов під аркою на вулицю й там зупинив таксі, щоби доїхати додому.

Ця сцена в Новоспаському монастирі була віддзеркаленням того факту, що в 1991 році релігія в СРСР переживала своє відродження.

Впродовж десятиліть релігію в Радянському Союзі суворо переслідували. Коли комуністичний режим перевернув ієрархію між людиною та Богом, утиски релігії стали його найважливішим філософським пріоритетом. Цей режим не заборонив релігію, але створив такі умови, щоби вона померла сама. Дітей у школах виховували атеїстами, а офіційне викладання релігії було під забороною. Водночас дорослому вірянину було неможливо зробити кар’єру.

«Ні, немає жодного відродження релігії, про яке подекуди кажуть, — говорив мені отець Сергій Желудков якось увечері в Москві 1982 року. — У Пскові лише кілька людей ходять до церкви. Ні журналісти, ні вчителі не ходять, бо вони втратять роботу. Діти не носять хрестиків. Вони не хочуть неприємностей у школі. Але навіть якби не було переслідувань, важко сказати, скільки людей прийшло би. Більшість тих, хто відвідує відправи, — це літні жінки. Мабуть, є в емоційній природі жінок щось таке, що робить їх чутливішими до релігії, ніж чоловіків. Для жінок це щось на кшталт клубу. Вони можуть теревенити під час відправи, але їхня присутність — це свідчення того, що радянська держава не спромоглася знищити релігію цілком. Ті, хто зараз молиться в церквах, є колишніми комсомольцями. Вони народилися в 1910-му або