Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

його по ребрах натренованим ударом і Касян відчув, як його власні руки, пальці, що встигли вже добратися до горла Шлезінгера, враз загубили силу. Різкий біль паралізував м'язи, і він кулем звалився на сніг. Рюгос і Стенсон кинулись на допомогу, проте і втрьох вони довго не могли впоратись з бранцем. Важко було зрозуміти, чому він раптом розійшовся. Ніхто з присутніх не здогадувався, що постріли носової гармати підводного човна адресувались Шлезінгеру. Це був сигнал, який сповіщав, що човен уже увійшов у Грен-фьорд і чекає, поки той з'явиться на борт. Обер-лейтенант, почувши гармату, вже не знаходив собі місця і чекав тільки слушної миті, щоб накивати п'ятами. Якби йому вдалося послабити петлю і вискочити з неї геть, у два стрибки він досяг би урвища, а там уже фортуна знову підхопила б його. на свої крила. Спуск крутий, небезпечний, та хіба його нинішнє становище. було менш небезпечним?

Тепер уже його зв’язали по руках і ногах. Він пручався, вужем звивався по снігу і кричав.

— Заткніть йому рота! — наказав Людвіг.

Рюгос скрутив з рукавиць Шлезінгера кляп, проте засунути йому в рот було непросто. Обер-лейтенант кусався, метляв головою і весь час кричав, сподіваючись, що його почують на човні і прийдуть на допомогу. Проте не так близько було до човна і надто сильним був зустрічний вітер. Цього разу фортуна відвернулась від Отто Шлезінгера. Зрозумівши всю марноту своїх зусиль, він ткнувся лицем у сніг і завив.

— Будьте мужчиною! — кинув через плече Улл.

— Хотів би я подивиться на вас, якби ви опинились у моєму становищі.

— Ми були… — сказав Стенсон. — Сиділи у підвалі радіостанції і чекали смерті. А тут своїх солдат постріляв, а сам…

— Вони не мої солдати! — закричав Шлезінгер. — Вони мої вороги!

Англійська мова полоненого звернула на себе увагу. Тут усі, може, за винятком лише Касяна, добре володіли англійською, але перед ними лежав чоловік, одягнений у форму німецьких охоронних військ. Це вже було загадкою, яку вирішити негайно не могли, та, власне, і не ставили перед собою такого завдання. На них чекав марш-кидок до Лонгіра, адже підводний човен «У-206» уже спускався під воду.

— Розберемось, — зауважив Людвіг Улл. — Розпеленайте його і візьміть, як і раніше, у зв'язку. Човен занурюється. Тепер ніхто його не почує, хоч би він луснув від крику.

Стенсон розв'язав вірьовку, що оповивала ноги бранця.

— До речі, гер обер-лейтенанте, якщо німці, як ви сказали, ваші вороги, чому ж ви так розхвилювалися, що не потрапили до них на човен? — поцікавився Улл. — Логіка ваша щось дуже шкутильгає…

— Людвіг! — покликав Касян. Він змінив командира на спостережному пункті в той момент, коли над рубкою підводного човна зімкнулись води Грен-фьорда. Спостерігати після того було вже нічого, однак вірний звичці робити все на совість, Касян уважно обстежив тераси селища, покалічені вибухами снарядів будівлі, знищені вогнем портові споруди. Обдивився лід навколо ополонки, де тільки-но був човен. Кинув прощальний погляд на крижаний щит затоки і раптом з того боку, де він упирався в чисті води Айс-фьорда, помітив ніби якийсь рух. Чи то людина, чи звір майнув між торосами.

— Тобі здалося, — сказав Людвіг, вдивляючись у крижані тороси.

— Ні, я справді бачив. Ти придивись… Бачиш? Знову щось майнуло.

— І справді, ніби щось є, — по довгій паузі погодився Улл. — Мабуть, песець бігає. Почув, що люди поруч. Підійти боїться, а піти геть не хоче. Знає, що після людей завжди якась пожива зостанеться.

— Треба було б перевірити, а раптом там людина?

— Я бачив песця, — сказав Людвіг і додав уже звертаючись до всіх; — Підйом! Спускатися по одному за мною.

Бійці заворушились. Почали зводитись на ноги, обтрушуватись, поправляти лямки амуніції, кріплення лиж. Касян відчув, що командир незадоволений постійними пропозиціями затриматись, перевірити… «Ще подумає, що я навмисне затримую десятку. Вирішить — злякався і відтягую час. Мовляв, хай там у Лонгірі самі воюють, а ми… Ні, досить, більше ніяких пропозицій. Зрештою, він, а не я тут командир».

Касян ще раз підняв на протоку свій морський бінокль — подарунок старого Лундхолста. В цей бінокль можна було роздивитися дрібні деталі на великій відстані. У Людвіга Улла такого не було. «Може, він тому і не побачив того, що я. Треба дати йому свій бінокль, хай користується». Касян дивився на фьорд. Там, де тільки-но був човен, чорніла вкрита кришевом льоду широка ополонка. Навколо неї все було тихо, спокійно, мертво. В нерухомому повітрі висів кристалічний серпанок. Підсвічений променями призахідного сонця, він переливався іскринами, наче стеклярус.

Людвіг Улл поглянув на годинник, потім на компас і почав спускатися до затоки, але не в бік Баренцбурга, а спрямовуючи загін праворуч, тобто на Лонгір. Шлях попереду був набагато важчий за той, який вони вже пройшли. Попереду були гори. Однак ніхто не стогнав, не пропонував легших доріг.

Коли всі вже були на вкритому торосами льоду фьорда, Улл наказав іти до високої скелі, що одиноко бовваніла на протилежному березі, а сам, зупинивши зв'язку Рюгоса — Стонсона, заходився їм щось пояснювати. Ті слухали, кивали головами, а потім рушили на південь, у верхів'я Грон-фьорда, там була Долина Гейзерів. Людвіг відправляв їх на базу і це було вірним рішенням. Якщо попереду чекає на них бій, то ці двоє все одно не допоможуть. Їм доведеться відсиджуватись десь у затишку і стерегти шустрого Шлезінгера. То краще вже хай одведуть його на базу. Звідки у нього буде зовсім мало шансів дременути.

Через деякий час Людвіг наздогнав Касяна і зайняв належне командирові місце в голові загону, який тепер уже мав лише вісім бійців. Білі комбінезони злились з білим засніженим берегом, і лише чорна куртка Шлезінгера ще якийсь час маячила між торосами, але скоро і вона потонула в густому фіалковому топі полярних сутінок.

Залишивши на базі поранених і зайві вантажі, загін Уве Ролл Люнда за кілька форсованих переходів опинився на березі Айс-фьорда. Звідси