Читати книгу - "Слово після страти"

Ось він розігнувся, випростався, та, перш ніж його рукн торкнулися мого пояса, я різко втягнув живіт і відчув, як обидві фляги ковзнули вниз. Усе відбулося так, як і передбачалося. Наче вві сні чую голос: «Гут. Нехсте!»[75] Після мене обшукали Жору. «Форвертс!» — це слово зараз здалося мені чарівною музикою. Підхоплюємо свій бачок і, не відчуваючи його ваги, швидко йдемо в глибину двору, захаращеного дерев'яними бараками. За нами вервечкою «канадці» з кесселями в руках. Похід замикали чотири в'язні, котрі несли носилки-фургон з хлібом.

Посеред двору стояв дерев'яний навіс із тонких білих дощок. Він нагадував літній павільйон і правив есесівцям команди «Канада» за їдальню. Очевидно, місце для їдальні було вибране не випадково. Звідси видно всю територію «Канади».

Нас зустрів білявий здоровило, одягнений у легкий літній костюм із світлої тканини. Куртка на ньому була розстебнута, на грудях видно розкриленого орла, майстерно витатуйованого зеленою тушшю. Я одразу збагнув, що це капо Вернер. Відправивши «канадців», він пильно подивився нам в очі, недовірливо косуючи на вінкелі з буквою «R» на куртках.

— Ваше ім'я Вернер? — спитав Жора.

— Вернер, а що?

— Привіт вам од нашого шефа. Ми з 2-А.

— Дуже радий, спасибі, — дружелюбно відповів кало.

— Ми тут дещо принесли вам…

— Ідіть сюди, — сказав Вернер і повів нас до шафи. Висунувши нижню шухляду, звелів: — Кладіть.

Ми вийняли з холош штанів чотири літрові фляги спирту і поклали в ящик.

— Хо, чотири літри! Чудово! — вигукнув він, не в силі приховати свою радість. Вернер одгвинтив одну з фляг і, спробувавши рідину на язик, вигукнув: — О-о, вун-дербар![76]

Він злодійкувато озирнувся, потім засунув руку далі в шухляду і вийняв звідти червону емальовану миску із звичайною сіллю. Розгрібши сіль, дістав, з-під неї цілу жменю новісіньких золотих монет. Вернер одрахував нам по десять монет і сказав: «Сховайте. Це для шефа. А ці дві для вас особисто».

Ми одразу ж сховали монети в рот.

— Не поспішайте, — засміявся капо. — Я ще нагодую вас обідом. Ну, а вже на десерт будуть монети. Сподіваюся, ви вмієте тримати язика за зубами? — враз посерйознішав він.

— Можете не сумніватися, — відповів Жора.

— Якщо попадетеся, скажіть: золото знайшли випадково он біля того барака під килимами. Тоді доведеться копнути пару юд, котрі сортирують килими. Але можуть коцнути й вас, якщо шеф не заступиться. Я тут нічим не зможу допомогти, сам ходжу по канату.

Чим більше я придивлявся до Вернера, тим більше він мені подобався: простий, відвертий хлопець. Важко було повірити, що перед нами аферист і вбивця.

— А нащо це маскування? — спитав Вернер, дивлячись на Жорин вінкель і букву «R».

— Ніякого маскування немає, це мій вінкель, — відповів Жора.

— Хіба ти не німець? — здивувався Вернер.

— Я німець, але народився в Росії, через те й вінкель такий.

— Це ж несправедливо! — обурився Вернер. — Німець залишається німцем, хоч би де він народився.

— Ти маєш рацію, Вернер, — зажурено мовив Жора і повторив слова популярної тоді пісні: «Німцем я родився, німцем я й помру…» Нічого не вдієш, так сталося, що в мене пропали документи.

— А цей — росіянин? — спитав Вернер, кивнувши на мене.

— Так, але хлопець гарний, на нього цілком можна покластися, — поспішив заспокоїти Вернера Жора. — Ми з шефом довго вивчали його і не раз перевіряли.

— Ну, гаразд, ідіть он у той барак, покрутіться там, а вдарить гонг на обід, станьте на лівий фланг строю. Пообідаєте з нами, після чого заберете порожні кесселі. Під час обіду зі мною ніяких розмов. Зрозумів?

— Яволь, — відповів Жора, і ми пішли в барак.

Хоч ми з Жорого уже близько місяця перебували в Освенцімі і встигли узнати й побачити на власні очі дуже багато, те, що ми побачили зараз, перевершило всі наші уявлення про злочини есесівців і потрясло нас до глибини душі. Між бараками просто неба лежали велетенські бурти килимів, ковдр, всякого одягу, валізок, дитячих колясок, протезів, зонтів та інших речей.

Між другим і третім бараком височіла величезна скирта чоловічих пальт найрізноманітнішого крою, пошитих, либонь, усіма фабриками світу. Поруч — гора плащів і макінтошів, далі — жіночі пальта і купи дитячого одягу. Останній ще не встигли розсортувати, бо в цих купах в хаотичному безпорядку лежали звалені дитячі пальтечка, кофточки, платтячка, сорочечки, штанці аж до шкарпеток і повзунів включно. Ця гора дитячого одягу була заввишки в одноповерховий будинок. Між третім і четвертим бараками ми побачили цілі стоси білизни — окремо чоловічої і окремо жіночої. Далі було найрізноманітніше взуття, також розсортоване на три окремі купи — чоловіче, жіноче, дитяче. Особливо вразили мене милиці й протези. Десятки тисяч штук! Здавалося, їх відібрали в калік усього світу і для чогось звезли в Освенцім.

Ми зайшли в барак. Частина в'язнів сортували і впаковували килими. Кілька чоловік, наче годинникарі або ювеліри, сиділи за окремими столами з лупами в руках і сортували камінці та найрізноманітніші вироби з золота. На нас ніхто не звернув жодної уваги. Хоча поблизу не було есесівців, робота кипіла. Очевидно, тут була своя система, стимулювання й заохочення праці, яка не мала нічого спільного з табірною системою терору і моріння голодом. Тільки в самому кінці барака, подалі від пилюки, два есесівці грали в карти, не звертаючи жодної уваги на те, що робиться в бараці. Біля них стояла надпита пляшка і келихи, з яких вони раз по раз відсьорбували якийсь напій.

Біля