Читати книгу - "Дорогами Маклая"

можуть зробити університет чи академія. Не нам указувати професорам та академікам, що вони повинні зробити для порятунку свого товариша по науці… Якби російське суспільство поважало літературу, цінувало науку, то російські вчені не вмирали б з голоду, не віддавали б у заставу свої дорогоцінні праці заради шматка хліба…

Честь і гідність російського суспільства вимагають вжити негайних заходів. Ми повинні з вдячністю повернути іноземним купцям та банкірам ті позички, які, можливо, врятували Миклухо-Маклая від голодної смерті… Ми могли не знати про його жахливе становище, але, дізнавшись, повинні надати негайну допомогу, повинні, якщо бережемо честь російського імені, якщо дорожимо науковими працями і шануємо вчених. Якщо ж ми не поважаємо науки, то й нас поважати ніхто не буде».

Уряд, Санкт-Петербурзький університет, Медико-хірургічна академія і весь вищий світ Російської імперії до закликів італійського вченого і редакції газети «Голос» поставилися все-таки байдуже. Проте лист Бекарі й коментар до нього Краєвського не лишили байдужим російський народ. З усієї Росії в «Голос» почали надходити грошові перекази. Кожен посилав Маклаєві скільки міг. Селянин Самарської губернії Петро Стародумов написав:

«Надсилаю півтора карбованця для згаданого у вас горопашного вченого. Більше не можу, цього місяця заробив два карбованці з полтиною. Однак терпіти сором за Росію неспроможний.

Тож звиняйте,

Петро Стародумов».

Зверніть увагу на цей лист і вдумайтесь, наскільки мав слушність Миклухо-Маклай, коли сказав: «Істинно російській натурі чужі не люди чужі, їй чужий егоїзм».

По крихтах російські люди зібрали для Маклая 4500 карбованців і надіслали йому не як громадську милостиню, а «для збереження честі російського імені й на ознаку поваги російських людей до гуманістичних ідеалів, котрим ви служите як учений-подвижник з ревністю героїчною». Ось які слова стояли на цьому переказі!

Завважте: «гуманістичних ідеалів». Не просто гуманній меті — ідеалам!

Росія, якщо не мати на увазі офіційну Росію, була не винна, що грошовий переказ надійшов у Сінгапур тільки через 15 місяців після того, як написав свого листа Бекарі.

Маклай вийшов з лікарні на рік раніше. Він не встиг одержати й гроші Тургенєва. А в лікарні вдруге пробув не місяць, а два, вдвічі довше, ніж передбачалося спочатку. І це вимагало додаткової оплати, тому всі гроші, які йому залишив на витрати італійський учений, було віддано за лікування.

Маклай знову з'явився на вулицях Сінгапура без копійки й знову, щоб якось жити, змушений був віддати в заставу колекції і рукописи, що їх перед цим викупив Бекарі. Тим часом стан здоров'я Маклая, незважаючи на загалом тримісячне його перебування в лікарні, й далі погіршувався. Пише 11 березня 1878 року секретареві Російського географічного товариства баронові Остен-Сакену:

«Високошановний Федоре Романовичу!

Ось уже 5 тижнів, як не в змозі підвестися з ліжка. Переміна страви, скорбут на жалюгідній шхуні так страшенно вплинули на шлунок. Буде вельми кепсько, якщо хронічний катар шлунка й кишок перейде в дизентерію, що, одначе, цілком можливо.

Я дуже, дуже слабий. Догляду й піклування від найманої прислуги, особливо малайців, вимагати не можна, тому моє становище вельми не комфортабельне.

Писати в ліжку теж не можу, навіть ці рядки пишу уривками, відпочиваю кожні п'ять хвилин.

Не знаю, коли одужаю. Пишу про хворобу, щоб у Географічному товаристві знали причину, чому не надсилаю повідомлення про моє останнє перебування на березі Маклая.

Тільки-но почуватимусь трохи краще, буду писати. Сьогодні не можу більше…»

Лікарі, однак, кажуть, що, лишаючись у Сінгапурі, сподіватись на поліпшення здоров'я він не може. Йому наполегливо радять перемінити клімат на помірніший. Південна Європа, Японія чи Австралія — або ще через два-три місяці кладовище в Сінгапурі. Але як звідси вибратися, на які кошти, Маклай не уявляє.

Раптом 9 квітня після чотирирічної перерви цілком несподіваний грошовий переказ від Російського географічного товариства — на 3577 північноамериканських доларів! Це порятунок.

Знову (вже вкотре!) він викуповує свої наукові дорогоцінності і на решту 452 долари бере вексель на Сідней. Та щоб їхати в Австралію, у нього немає сил підвестися з ліжка, і ще майже два місяці він лишається в Сінгапурі, точніше, в Іохор-Бару, куди із співчуття його забрав махарадья іохорський. Там, в Іохор-Бару, хоч він зовсім близько від Сінгапура, набагато чистіше повітря і не так спекотно. Поволі завдяки дбайливому догляду слуг та малайських лікарів махарадьї Маклай трохи видужав і 28 травня нарешті зміг сісти на пароплав, який відпливав у Сідней, і прибув туди через 22 дні, тобто 18 червня 1878 року.

З цього моменту в Австралію перемістився центр усієї його подальшої наукової діяльності. Вчений продовжував тут займатись антропологією (вивчав місцевих аборигенів), порівняльною анатомією, етнографією, зоологією, створив першу в Австралії морську біологічну станцію, багато писав і, як завжди, був активним політиком. І тут-таки, в Сіднеї, на тридцять восьмому році життя нарешті одружився.

Для всіх, хто близько знав Маклая, і найбільше, мабуть, для нього самого цей шлюб був несподіваним. Одружуватися він взагалі не збирався, точніше, вважав, що на одруження й сім'ю у нього бракує часу.

Оселившись у Сіднеї і трохи поправивши своє здоров'я, Маклай у березні 1879 року вирушив у нову подорож по островах Океанії, яка тривала до травня 1880 року. Повертаючись на місіонерському пароплаві «Елленгоуен» у Сідней, мандрівник у дорозі знову тяжко захворів. Три дні він був непритомний і, здавалося, зовсім не дихав. На судні вирішили, що він помер, і збирались уже поховати його. Капітан Джеймс Баском наказав, як належить за морським звичаєм поховання, зашити «небіжчика» в брезент і опустити за борт. І раптом уже зашитий у мішок «небіжчик» ожив — почав задихатись у мішку й тому захрипів. Забобонні моряки так перелякались, що зі страху кинулися хто куди й нізащо не хотіли виходити на палубу, поки штурман і капітан не винесли «воскреслого покійника» на берег — «Елленгоуен» саме плив Торресовою протокою вздовж берега острова Четверга.

Подружжя Честер (містер Честер був адміністратором острова) забрало Маклая до себе додому, і місіс Елеонора виходила його. Потім між ними зав'язалося листування. Всі листи Маклая до неї, копії з яких зняла М.