Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Третя сотня, де служив Сімянців, разом із четвертою, під загальним командуванням поручника Броже рушила до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Тут обстріляли будинок місцевої гімназії, де перебував один із відділів особливого призначення. Червоні поставили жорсткий опір. Особливо дошкуляли постріли в спину — з будинків, що були навпроти гімназії.

Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорних ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені Сагайдачного, іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.

Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку — бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не хотів. Тут, мабуть, пошкодував полковник Дяченко про тяжкі кулемети, які залишив у Деньгах. Вони б могли вирішити долю бою і міста загалом.

Надвечір запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги — адже наступ їхній був демонстраційний. По дорозі порубали комуністичний відділ.

Наслідком рейду на Золотоношу стало те, що близько сотні душ знищених ворогів України відлетіли у пекло. Запорожці теж мали втрати — чотирьох забитих, трьох поранених.

Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, мусив евакуюватися до Полтави… А полк Петра Дяченка, як і інші частини Зимового походу, тим часом отримав наказ повертатися на Правобережжя.

Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковнику Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб «нахилити їх до повороту на Правобережжя».

Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом «та, як завжди, жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів… Селянство також поділяло смуток козаків… в усіх селах, де проходили, чути було: «Покидаєте нас?..»

Перейшовши 18 лютого Дніпро, знову опинилися на Холодноярщині. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, — щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, яких залишила у селах під опікою добрих людей.

Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України» та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.

І армія широким фронтом рушила — через Уманщину — на південь…

Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі… Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили колосальні запаси зброї та спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії.

І це місто треба було взяти багнетами та шаблями…

Перед боєм, 15 квітня, сотник богданівців наказав козакам скласти всі набої на купу. Валентин мав вісім, а коли поділили порівну, йому дісталося лише три патрони.

У головній битві за Вознесенськ слобожанцю не пощастило взяти участі, бо отримав завдання зв’язатися з Київською групою Тютюнника і передати повідомлення, що запорожці пішли в атаку. І все ж невеликий відділ Сімянціва не прожив цей день марно: козаки розігнали більшовиків, які вивозили зі складів набої, гранати і гарматні стрільна. Захопили їхній обоз та ще й відібрали кулемет…

Взагалі зброї у Вознесенську захопили стільки, що не могли її всю забрати. Тож закликали хліборобів із навколишніх сіл, щоб негайно приїздили по рушниці до Вознесенська. І ті жадібно кидалися на зброю. Скрізь чулося радісне:

— Ну, тепер тримайтеся, товарищі! Годі вам стріляти, а нам дивитись!

Спочивши три дні у Вознесенську, полк Чорних запорожців вирушив на допомогу повстанцям Ананьївського повіту, які піднялися на відкриту боротьбу проти більшовиків.

«У пам’яті залишилися сумні-сумні картини спалених сіл. Стояли димарі, благально про помсту поминаючись над купами обгорілих решток хат. Переїздили вулицями, і де-не-де видно було людей, що, зігнувшись, перегрібали чорні купи з надією, може, хоч щось знайти в тих румовищах… Оповідали — село запалили, а людей, що ще там були, зігнали на вигін. Залишили дивитися, як їхнє добро поїдав вогонь. І большевики чекали, поки вогонь з’їсть до решток вікову працю. Ще й допомагали страшній стихії вогню там, де вона — та стихія, ніби страхаючись свого ганебного діла, хотіла виявити милосердя й оминала якісь хати…»

Бої з більшовиками не забарилися. Спалені села тільки додали люті чорним запорожцям…

Зимовий похід закінчився для Валентина Сімянціва в селі Писарівці 6 травня 1920 року.

«Пізніше, з роками, як розгублювалися друзі… росла туга — жаль за тим всім, чого було так повно тоді», — отак закінчив свої спомини «В Зимовому поході» Валентин Сімянців зі Слобожанщини, нагороджений, як й інші учасники цього історичного походу, орденом Залізного хреста.

Улітку 1920 року Валентин нарешті зустрівся зі своїм братом Олексою, про якого нічого не знав від 1918 року. Виявилося, що той в інших частинах української армії повнив свій шляхетний обов’язок перед Батьківщиною.

А закінчилася для них боротьба у листопаді 1920 року за польськими дротами у Пикуличах під колись українським Перемишлем…

У Перемишлі, у військовому шпиталі, Валентина прооперували — не давала спокою грижа, яку він заробив у Катеринославі, закочуючи до вагонів гармати. Післяопераційний період ускладнився хворобою Боткіна. Він став «жовтий, як цитрина».

Прогулюючись якось шпитальним двориком, зупинився біля гурту реконвалесцентів. Були тут і більшовики, і поляки, й наші. Мирно згадували часи, коли «один одному розбивали голови».

Раптом до Валентина підійшов червоноармієць. Він пильно-пильно приглядався.