Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Макова війна, Ребекка Куанг

Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123
Перейти на сторінку:
скінчилося.

Саме це Жинь сказала собі на острові. Саме це вона сказала собі, коли говорила з Кітаєм.

І потім, у мертвій тиші ночі, коли не могла заснути від жахіть і потяглася до люльки, вона робила так, як сказала Цара, і продовжувала казати собі: що зроблено, те зроблено. Але в одному Цара помилялася.

Це не кінець. Це не міг бути кінець, бо війська Федерації досі були на материку, розбрівшись по півдню, бо навіть Чаґхань і Цара не змогли потопити їх усіх. А тепер вони не мали лідера, якому коритись, і дому, куди повернутись, і від цього стали відчайдушними, непередбачуваними… і небезпечними.

І десь на материку сиділа Імператриця на тимчасовому троні, шукаючи притулку в новій столиці воєнного часу, бо Сінеґард знищено конфліктом, який вона ж і розпалила. Можливо, вона вже знала, що лукоподібного острова не стало. Її вразила втрата союзника? Чи, може, вона відчула полегшення, звільнившись від ворога? Можливо, вона вже приписала собі перемогу, якої не планувала, можливо, використала її як цемент, щоб утримати владу.

Муґенців не стало, але ворогів у Цике побільшало. І тепер вони були обмануті, не віддані короні, яка їх продала.

Нічого не скінчилося.

Цике раніше ніколи не вшановували смерть свого командира. За родом занять, зміна лідера була для них неминучою справою. Колишні командири Цике або божеволіли, і їх тягнули в Чулуу Корікх супроти волі, або ж їх убивали на завданні, й вони не поверталися.

Небагатьом судилося померти з такою гідністю, як Алтаню Тренсиню.

Вони попрощалися на сході сонця. Вся група зібралася на носі корабля: серйозні, вбрані в чорні туніки. Ритуал був не нікарською церемонією, а спірлійською.

Цара говорила від імені всіх. Вона провела церемонію, бо Чаґхань, Провидець, відмовився. Чаґхань не міг.

— Спірлійці спалювали померлих, — сказала вона. — Вони вірили, що їхні тіла — лише тимчасовий притулок. «З праху ми повстали й до праху повернемося». Для спірлійців смерть була не кінцем, а лише великим возз’єднанням.

Цара простягла руки над водою. І почала наспівувати, не спірлійською, а ритмічною мовою Внутрішніх держав. У них над головою кружляли її птахи, мовчки віддаючи Алтаню данину. І вітер немовби затих, бурхливі хвилі зупинилися, наче сам все­світ завмер від втрати Алтаня.

Цике вишикувались, усі в однакових чорних формах, і мовчки дивилися на Цару. Жамса міцно обхопив вузькі груди руками, згорбившись, немовби міг сховатися всередину себе. Бадзі мовчки поклав руку йому на плече.

Жинь і Чаґхань стояли позаду на палубі, окремо від решти свого підрозділу. Кітая ніде видно не було.

— Ми мали б забрати його прах, — з гіркотою промовив Чаґхань.

— Його прах уже в морі, — сказала Жинь.

Чаґхань глянув на неї. Його очі червоніли від скорботи, налиті кров’ю. Бліда шкіра обтягувала високі вилиці так міцно, що тепер він скидався на скелет ще дужче, ніж зазвичай. Здавалося, що він багато днів не їв. Здавалося, немовби його міг здути вітер.

Жинь замислилася, скільки часу йому знадобиться, аби припинити подумки звинувачувати її в смерті Алтаня.

— Гадаю, він не лишився в боргу, — промовив Чаґхань, кивнувши на попелище на місці Федерації Муґень. — Тренсинь урешті таки помстився.

— Ні, не помстився.

Чаґхань пхикнув.

— Поясни.

— Муґенці не зраджували його, — сказала вона. — Муґенці не тягли його до тієї гори. Муґенці не продавали Спір. Це зробила Імператриця.

— Су Дадзі? — з невірою спитав Чаґхань. — Навіщо? Що їй із того?

— Не знаю. Але маю намір з’ясувати.

— Тенеґа, — вилаявся Чаґхань. Здавалося, тієї миті він щось збагнув. Він схрестив руки на грудях, бурмочучи щось своєю мовою.. — Але, звісно ж…

— Що?

— Ти викинула Гексаграму Сітку, — сказав він. — Сітка означає пастки, зради. Пута вготовані тобі попереду. Мабуть, вона відправила послання Федерації ще тієї миті, коли Алтань затявся піти до клятої гори. «Хтось готовий рухатись, але його сліди перетинаються». Весь цей час ви були пішаками в чужій грі.

— Ми не були пішаками, — випалила Жинь. — І діяли не так, як ти бачив. — Вона відчула раптовий прилив гніву від менторського тону Чаґханя, від його запізнілих роздумів, немовби він усе це бачив, немовби очікував, що так станеться, немовби знав задовго до Алтаня. — Твої Гексаграми мають сенс лише тоді, коли все вже сталось, і не допомагають, коли ще твориться. Від твоїх довбаних Гексаграм жодної користі.

Чаґхань пхикнув.

— Від моїх Гексаграм є користь. Я бачу форму світу. Я розумію мінливу суть реальності. Я прочитав безліч Гексаграм для командирів Цике…

Жинь пхикнула.

— І в усіх твоїх Гексаграмах, які ти прочитав для Алтаня, ти не передбачив, що він може померти?

На її подив, Чаґхань відступив.

Вона знала, що несправедливо кидатись обвинуваченнями, коли Алтанева смерть заледве була провиною Чаґханя, але їй треба було випустити пару, звинуватити ще когось, окрім себе.

Жинь не могла стерпіти Чаґханевого ставлення, немов він знав краще, немов передбачив цю трагедію, бо це було не так. Вони з Алтанем пішли до гори наосліп — і він їм дозволив.

— Я казав тобі, — нагадав Чаґхань. — Гексаграми не передбачають майбутнього. Вони зображають світ таким, як він є, описують залучені сили. Боги Пантеону представляють шістдесят чотири основні сили, і Гексаграми відображають їхні збурення.

— І жодне з тих збурень не кричало: «Не ходіть до цієї гори, бо вас уб’ють»?

— Я попереджав його, — тихо сказав Чаґхань.

— Міг би докласти більше зусиль, — з гіркотою промовила Жинь, хоча й знала, що це теж несправедливе звинувачення і що вона говорить це лише аби допекти Чаґханю. — Розповісти йому, що він може померти.

— Усі Алтаневі Гексаграми були про смерть, — сказав Чаґхань. — Я не очікував, що цього разу вони таки позначають його загибель.

Жинь голосно розсміялася.

— І ти називаєш себе Провидцем? Ти бодай колись бачиш щось корисне?

— Я побачив Ґолінь Ніїс, хіба ні? — випалив він.

Але тієї миті, коли ці слова зірвалися з його вуст, йому немовби перехопило подих і обличчя викривилося в скорботі.

Жинь не сказала того, про що вони обоє подумали: можливо, якби вони не пішли в Ґолінь Ніїс, Алтань не помер би.

Вона воліла б, щоб вони просто билися в Кхурдалайні. Воліла, щоб вони взагалі покинули Імперію та втекли до Замку Ночі, дозволивши Федерації спустошувати землі, перечікуючи бурю в горах, у безпеці, в ізоляції. І живими.

Чаґхань був таким жалюгідним на вигляд, що гнів Жинь розсіявся. Зрештою, Чаґхань намагався зупинити Алтаня. Йому не вдалося. Нікому з них не вдалося б відмовити Алтаня від його нестямного прагнення смерті.

Чаґхань ніяк не міг передбачити Алтаневого майбутнього, бо майбутнє ще не написане. Алтань зробив свій вибір. У Кхурдалайні, у Ґолінь Ніїс і, нарешті, на тому хвилерізі. І ніхто з них не зміг би його зупинити.

— Я повинен був би знати, — нарешті промовив Чаґхань. — «Ми маємо ворога, якого любимо».

— Що?

— Я прочитав це в Алтаневій Гексаграмі. Багато місяців тому.

— Це про Імператрицю, — сказала вона.

— Можливо, — погодився він і відвернувся до моря.

Вони мовчки дивилися на Цариних соколів. Птахи літали великими колами над головою, немовби провідники, немовби вони могли провести дух до небес.

Жинь пригадався давній парад, а ще ляльки з Імператорського звіринцю. Величний цілінь, благородний звір із лев’ячою головою,

1 ... 122 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Макова війна, Ребекка Куанг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Макова війна, Ребекка Куанг"