Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

чолов’яга каже, що тутешній максимум — триста двадцять три, і нам для успіху знадобиться вся ця потужність.

— Ви вже взялися за запуск?

Елліотт похмуро кивнула.

— Він закритий щільніше за орбітальний банк. Але я можу розповісти парочку цікавинок. По-перше, ваша приятелька Сара Сахіловська була відвантажена з «Голови у хмарах» два дні тому, передана з комунікаційного супутника «Брама» на Світ Гарлана. Тож вона не на лінії вогню.

— Я вражений. Як довго ви це з’ясовували?

— Досить довго, — Елліотт нахилила голову в бік «Гендрікса». — Мені допомогли.

— А друга цікавинка?

— Так. Прихований голкокидок на приймач у Європі що вісімнадцять годин. Без занурення сказати більше не можу, та й зараз вам, здається, цього б не хотілося. Але це схоже на те, за чим ми полюємо.

Я згадав подібні на павуків автомати та шкірясті протиударні мішки-утроби, похмурих кам’яних вартових, які тримали стелю Кавахариної базиліки, і знову зрозумів, що всміхаюсь у відповідь цим зневажливим прикритим усмішкам.

— Ну, тоді… — я оглянув команду. — Берімося за справу.

Розділ сороковий

Знову Шарія.

Ми злетіли з вежі «Гендрікса» за годину після настання темряви й полинули у всіяну транспортом ніч. Ортеґа пригнала той самий «Лок-Міт», яким я прибув до Сантач-Гауса, але, оглянувши тьмяно освітлене черево корабля, я згадав атаку Командування посланців на Зігічче. Сцена була та сама: Девідсон із блакитним від світла екрана обличчям грав роль офіцера-зв’язківця; Ортеґа була санітаркою й витягала підшкірники та зарядний набір з герметичної сумки. Попереду, в люці, що вів до кабіни пілота, стояв зі стурбованим виглядом Баутіста, тим часом як ще один ірокез, якого я не знав, керував машиною. На моєму обличчі, певно, щось відобразилося, бо Ортеґа раптом нахилилася вперед, щоб його оглянути.

— Якась проблема?

Я похитав головою.

— Просто легка ностальгія.

— Що ж, я просто сподіваюся, що ти нічого не наплутав з дозами.

Вона вперлася в корпус. Перший підшкірник ув її руці скидався на пелюстку, відірвану від якоїсь переливчасто-зеленої рослини. Я широко всміхнувся Ортезі й повернув голову вбік, підставляючи яремну вену.

— Тут чотирнадцять відсотків, — сказала вона й наліпила прохолодну зелену пелюстку мені на шию. Я відчув, як вона легенько причепилася до мене, наче м’який наждачний папір, а тоді, промайнувши повз ключицю, мені у груди заглибився довгий холодний палець.

— Нормально.

— Та так, блін, і треба. Знаєш, за скільки цей товар ішов би на вулиці?

— От чим корисна робота в охороні порядку.

Баутіста розвернувся.

— Не смішно, Ковачу.

— Не чіпай його, Роде, — ліниво промовила Ортеґа. — За таких обставин людина має право на невдалий жарт. Це просто нерви.

Я підніс палець до скроні, підтверджуючи її слова. Ортеґа обережно зняла підшкірник і відступила.

— До наступного — три хвилини, — сказала вона. — Правильно?

Я мляво кивнув і відкрив розум дії «старого з косою».

Попервах це було незручно. Коли температура мого тіла почала падати, повітря у транспорті стало гарячим і гнітючим. Воно волого опускалося мені в легені й залягало там, тож кожен вдих і видих перетворювався на зусилля. Перед очима все розпливлось, а в роті неприємно пересохло: захитався баланс рідин у моєму організмі. Рух, навіть зовсім незначний, почав здаватися важкою працею. Навіть думати стало тяжко.

А тоді вступили в дію стимулятори самоконтролю, і туман у голові за кілька секунд перетворився на нестерпний відблиск сонця на лезі ножа. Рідке тепло повітря відступило, коли нервові управителі перелаштували мій організм на пристосування до зміни температури тіла. Вдихи перетворилися на млосне задоволення, наче я пив гарячий ром холодної ночі. Кабіна транспорту та люди в ній раптом стали подібні на зашифровану головоломку, яку я розв’яжу, якщо тільки зможу…

Я відчув, як по моєму обличчю розпливається дурнувата усмішка.

— Ого-о, Крістін, це… добра штука. Це краще, ніж на Шарії.

— Рада, що тобі подобається, — Ортеґа позирнула на наручний годинник. — Ще дві хвилини. Ти готовий?

— Готовий, — я стиснув губи і дмухнув. — До всього. Геть до всього.

Ортеґа відхилила голову назад, до Баутісти, якому, напевно, було видно контрольно-вимірювальні прилади в пілотській кабіні.

— Роде, скільки в нас часу?

— Прибудемо менш ніж за сорок хвилин.

— Мабуть, давай йому костюм.

Поки Баутіста вовтузився з шафкою вгорі, Ортеґа порилася в кишені й витягнула шприц із неприємною на вигляд голкою.

— Надягни це, — сказала вона. — Маленька підстраховка від відділу органічних ушкоджень.

— Голка? — я захитав головою з, як мені здавалося, механічною точністю. — Нє-а. Ти не встромлятимеш у мене цю хріновину.

— Це індикаторна нитка, — терпляче пояснила вона. — І без неї ти з цього корабля не вийдеш.

Я поглянув на полиск голки, а мій розум тим часом нарізав факти, наче овочі для миски з раменом. У тактичній піхоті агентів у таємних операціях відстежували за допомогою підшкірної нитки. В разі якщо щось ішло не так, вона подавала чіткий сигнал, що наших треба витягати. В разі якщо все йшло за планом, менш ніж за дві доби молекули нитки розпадалися на органічні залишки.

Я позирнув на Девідсона.

— Яка дистанція?

— Сто кілометрів, — молодий ірокез у світлі свого екрана раптом почав здаватися дуже компетентним. — Сигнал запускається лише пошуком. Він не випромінюється, якщо ми вас не викликаємо. Це цілком безпечно.

Я знизав плечима.

— Гаразд. Куди ти хочеш її ввести?

Ортеґа підвелася, тримаючи в руках голку.

— У м’язи шиї. Гарненько та близько до твоєї пам’яті на той випадок, якщо тобі відрубають голову.

— Чарівно.

Я зіп’явся на ноги й повернувся спиною, щоб Ортеґа ввела голку. У канатах м’язів біля основи мого черепа спалахнув біль і одразу вщух. Ортеґа поплескала мене по плечу.

— З тобою все. Він є на екрані?

Девідсон натиснув на пару кнопок і задоволено кивнув.

Переді мною Баутіста кинув на сидіння комплект грав-тримача. Ортеґа позирнула на свій годинник і потягнулася по ще один підшкірник.

— Тридцять сім відсотків, — сказала вона. — Готовий до Великого Морозу?

Це скидалося на занурення в діаманти.

Коли ми дісталися «Голови у хмарах», наркотик уже позбавив мене більшості емоційних реакцій, і все набуло різких і блискучих обрисів сирих даних. Ясність матеріалізувалася, перетворилася на плівку розуміння, яка вкривала все, що я бачив і чув навколо. Стелс-костюм і грав-тримач здавалися самурайською бронею, а витягнувши з кобури станер, аби перевірити його налаштування, я відчув схований у ньому заряд як щось матеріальне.

Це була єдина милосердна фраза у синтаксисі зброї, якою я оперезався. Решта були реченнями, що недвозначно свідчили про смерть.

Осколковий пістолет, заряджений павучою отрутою, тулився до моїх нижніх ребер навпроти станера. Я розширив