Читати книгу - "Аутсайдер"

Поліція вже в дорозі, паскудо! Дорожній патруль! Ці хлопці не припрошуватимуть тебе здатися, одразу пристрелять, як скаженого пса! Як хочеш жити, то краще тікай!

Мовчанка, потім ще один крик. Від болю, чи від сміху, чи від усього разом. Потім — ще два постріли. Одна куля врізалась у будівлю над головою Ралфа, відбила дошку й пустила цілий фонтан уламків. Ралф відійшов назад і поглянув на двох вцілілих у засідці.

— Мабуть, це означає «ні».

— Схоже, у нього істерика, — сказала Голлі.

— Оскаженів, — погодився Юн і прихилив голову до стіни. — Господи Ісусе, як же спекотно на цьому асфальті. А о півдні стане ще спекотніше. Muy caliente [254]. Якщо ми лишимося тут, то спечемося.

— Ви правою рукою стріляєте, лейтенанте Сабло? — спитала Голлі.

— Так. Й оскільки цей вар’ят із гвинтівкою нас тут пришпилив, то чому б тобі не звати мене Юном, як el jefe [255]?

— Тобі треба перебратися на той бік будівлі, де сидить Ралф. А ти, Ралфе, маєш перейти сюди до мене. Коли лейтенант Сабло відкриє вогонь, ми побіжимо до стежки, що веде до туристичних хатинок і входу Ахіґи. За моїми підрахунками, треба подолати ярдів п’ятдесят [256] відкритого простору. Ми секунд за п’ятнадцять упораємось. Може, за дванадцять.

— Голлі, дванадцяти секунд йому вистачить, щоб нас підстрелити.

— Гадаю, у нас усе вийде.

Холодна, мов вітерець від вентилятора, що дме понад мискою з кубиками льоду. Неймовірно. Коли вона дві ночі тому зайшла до конференц-зали Гові, то була така напружена, що від гучного кашлю до самої стелі підскочила б.

«Вона вже бувала в таких ситуаціях, — подумав Ралф. — І, може, саме в таких ситуаціях проявляється справжня Голлі Ґібні».

Ще один постріл, за яким почувся металевий ляскіт. Потім другий.

— Він стріляє по бензобаку кросовера, — сказав Юн. — Працівники прокату засмутяться.

— Нам треба йти, Ралфе, — Голлі дивилася йому просто в очі — ще одна річ, із якою в неї раніше були проблеми, але не зараз. Ні, не зараз. — Подумай про всіх Френків Пітерсонів, яких він уб’є, якщо ми йому не завадимо. Вони підуть із ним, бо вважатимуть його знайомим. Або він видасться привітним, як, мабуть, здавалося тим Говардовим дівчаткам. Не той, що нагорі сидить, я про того, кого стрілець захищає.

Ще три постріли, один за одним. Ралф бачив, як на зад­ньому крилі кросовера утворюються дірки. Так, він цілить у бензобак.

— І що ми будемо робити, коли містер Ренфілд спуститься нам назустріч? — спитав Ралф.

— Може, і не спуститься. Може, він сидітиме там, на верховині. Нам треба тільки добігти до стежки, що веде до входу Ахіґи. Якщо він спуститься до того, як ми туди діста­немося, можеш його пристрелити.

— Я з радістю, якщо він перший мене не поцілить.

— Думаю, з ним щось не так, — сказала Голлі. — Ці крики…

Юн кивнув.

— «Злізь». Я теж це чув.

Наступний постріл розірвав бензобак кросовера, і на асфальт почало витікати пальне. Вибуху не сталося, але якщо той тип на пагорбі ще раз влучить у бак, то автівка неодмінно злетить у повітря.

— Окей, — погодився Ралф.

Єдина альтернатива, до якої він міг додуматися, це скоцюрбитись тут і чекати, поки спільник чужинця не почне посилати швидкісні набої просто крізь сувенірну крамничку, намагаючись хоч таким чином когось підстрелити.

— Юне? Прикривай нас, як тільки зможеш, — звернувся Ралф до лейтенанта.

Сичачи на кожному порухові від болю, Юн підповз до краю будівлі. Правою рукою він притискав до грудей свій «глок». Голлі та Ралф пересунулись до протилежного краю. Ралф бачив службову дорогу, що піднімалась пагорбом до туристичних хатинок. Обабіч неї стояли два величезні валуни. На одному був намальований американський прапор, на іншому — техаський прапор з Одинокою зіркою [257].

«Якщо ми сховаємося за тим з американським прапором, то будемо в безпеці».

То була правда, але п’ятдесят ярдів ще ніколи так не скидалися на всі п’ятсот. Він подумав про Джинні, яка займаєть­ся вдома йогою чи їздить містом у справах. Подумав про Дерека в таборі, який, певно, сидить зараз у майстерні зі своїми новими приятелями й обговорює телешоу, відеоігри або дівчат. Ралф навіть встиг загадатися, про кого думає Голлі.

— Готовий? — спитала вона. Очевидно, про нього.

Не встиг Ралф відповісти, як стрілець знову відкрив вогонь, і бензобак кросовера вибухнув помаранчевою вогняною кулею. Юн визирнув з-за рогу й став стріляти по верхівці пагорба.

Голлі помчала. Ралф — за нею.

  15

Джек побачив, як кросовер охопило полум’я, і переможно закричав, хоч смислу в цьому ніякого не було — у салоні все одно нікого не лишилося. Потім увагу привернув якийсь рух, і він помітив двох докучників, які бігли до службової дороги. Попереду — жінка, одразу за нею — Ралф. Джек вихнув гвинтівку в їхньому напрямку й зазирнув у приціл. Перш ніж він натиснув на гачок, почувся свист зустрічної кулі. На плече впали кам’яні осколки. Стріляв чоловік, якого вони лишили позаду, і хоч пістолет у нього був заслабкий для влучної стрільби з такої відстані, остання куля влучила надто близько, щоб на неї не зважати. Джек пригнувся, а коли вперся підборіддям у шию, то відчув, що залози набрякли й болісно пульсують, мов сповнені гноєм. Голова боліла, шкіру пекло, очі вже здавались завеликі для своїх западин.

Він знов поглянув у приціл — саме вчасно, щоб помітити, як Андерсон зникає за одним із тих здорових валунів. Джек випустив їх з очей. І це ще не все. Від кросовера в огні здіймався чорний дим, і зараз, коли сонце вже стояло високо, вітру, щоб цей дим розвіяти, не було. Що як хтось побачить і викличе недолугу бригаду по­жежних-волонтерів, чи що там у них є в цьому задрипаному місті?

«Спускайся».

Цього разу було абсолютно ясно, кому належав голос.

«Треба їх убити, поки вони не дісталися входу Ахіґи».

Джек уявлення не мав, що то за «Ахіґа» така, але не сумнівався, про що саме говорить голос у його голові: про стежку із вказівником вождя Ва-ху. Він скривився, коли чергова куля від того покидька знизу влучила в гірську породу поблизу і знову посипалися кам’яні крихти. Став на ноги, зробив крок у тому напрямку, звідки прийшов, і впав. На мить біль затьмарив усі думки. Потім Джек ухопився за гілку куща, який ріс між двох каменюк, і підтягнувся. Оглянув себе й спершу не міг повірити, на що перетворилось його тіло. Нога, що її вкусила змія, здавалася вдвічі товстішою за іншу. Плоть напнула тканину штанів. Гірше того — пах теж набряк. Наче туди підклали невеличку подушку.

«Спускайся, Джеку. Пристрель їх, і я заберу в тебе рак».

Ага, тільки зараз у Джека були інші причини для хвилювання, правда? Він увесь набрякав, мов губка, що вбирала в себе воду.

«І зміїну отруту теж. Я поверну тобі здоров’я».

Джек був не певен, що Чоловіку з Татухами можна вірити,