Читати книгу - "Україна — не Росія"

В радянські роки газети і телебачення мовчали про ці переселення, про те, що під воду ішли численні населені пункти. Позбавлені інформації люди хотіли вірити, що в нас все більш-менш у порядку, є тільки окремі недоліки і пережитки, і «мітингували» винятково в підтримку Конго, Куби або В’єтнаму. Навіть той студент, про якого йшла мова, схоже, не знав (тому що ніяк не згадував), що крім його села під воду пішло стародавнє містечко Новогеоргієвськ на ріці Тясмин. Воно було відоме в історії під різними іменами, пам’ятало гетьманів Дорошенка і Самойловича. Потім стало повітовим містом Олександрія, а пізніше перетворилося на Новогеоргієвськ. Разом із своїми трьома церквами він тепер на дні. Вивезли тільки пам’ятник Леніну. Я прочитав про це зовсім недавно.

Водоймища Дніпровського каскаду мають сукупну площу 7 тисяч квадратних кілометрів, ненабагато менше цілої Чернівецької області, а обсяг води в них перевищує в максимумі 40 кубічних кілометрів. Ширина цих «морів», як їх любили називати радянські газети, доходить до 20 і навіть 30 кілометрів (Каховське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське). Мають вони і затоки, які утворилися на місці гирлових частин Ворскли, Псла й інших рік. Рух водяних мас у Дніпрі страшенно сповільнився. Сьогодні, щоб пройти шлях від Смоленська до Херсона, воді потрібно багато місяців, приблизно в сім-вісім разів більше, ніж до зведення гребель. Це надзвичайно знизило здатність ріки до самоочищення.

Я згадав про Кременчуцьке водоймище ще і тому, що останнім часом одержав зразу кілька пов’язаних з ним тривожних листів. Люди стурбовані долею чудового пам’ятника природи загальноукраїнського значення, гори Пивихи в Кременчуцькому районі. Пивиха, один з небагатьох уцілілих залишків давнього корінного плато, — це не тільки найвища точка на території області, але і справжня скарбниця для геологів і палеонтологів, а також для археологів і істориків. Тут постійно знаходять акулячі зуби, останки китів, давно вимерлих печерних левів, мамонтів. У печерах Пивихи жили прадавні люди. В історичні часи це теж було знамените місце. Тут у 1629 році виник монастир, відомий тим, що відпускав гріхи гайдамакам, за що ті любили його, підтримували і, при нагоді, захищали. І от уже багато років водоймище підмиває і руйнує Пивиху.

У листах, про які я згадав, наводяться загальні цифри наших втрат в результаті появи Кременчуцького водоймища. Затоплено 51,4 тис. гектарів лісів, 27,8 тис. гектарів орної землі, 51,7 тис. гектарів косовиць, 24,3 тис. гектарів вигонів, під воду пішли багато десятків сіл. Люди пишуть, що в спечні літні місяці багато ділянок водоймища вкриті смердючою рухливою масою — синьо-зеленими водоростями. У цьому шарі дрібних зелених часток гине все живе. Водорості забиваються в зябра риб, риба гине й отруює воду. Як наслідок, по водоканалу «Дніпро — Кіровоград» іде вода, що не відповідає державним стандартам. Чим спекотніше літо, тим більше цих синьо-зелених водоростей. Вони в спеку почувають себе прекрасно. Аналізи показують наявність у рибі стронцію, свинцю, ртуті. Один краєзнавець нагадав у своєму листі, що були залиті, серед іншого, сотні скотомогильників — а це загроза сибірської виразки.

Ну, що тут скажеш? Бувають помилки, виправити які надзвичайно важко. Так, під воду пішли сотні тисяч гектарів ріллі, яка б нам стала в пригоді. Якби вони були принесені в жертву одній лише енергетиці, цьому взагалі не було б ніякого виправдання. Справа в тому, що всі українські ГЕС (дніпровські й інші) вироблять тільки 5 — 6% електроенергії в нашій країні. Але за рахунок своїх водоймищ ГЕС забезпечують Україні зрошення земель, загальна площа яких досягає 2,6 мільйона гектарів. Перевагою ГЕС є і відсутність шкідливих викидів в атмосферу. До речі, найменше землі поглинув Дніпрогес, на чию частку припадає більше 40% електроенергії дніпровського каскаду в цілому. Дніпровське водоймище в Запоріжжі — найменше за площею, хоча залитого їм теж безмежно шкода. Ми вже не можемо повернутися в минуле і скасувати будівництво дніпровських ГЕС. Напевно, розумно було б побудувати замість них дві-три ТЕЦ, а воду для зрошення подавати не по каналах, де її втрати неприпустимо високі. У підсумку вийшло б ощадливіше гнати воду по трубах за допомогою могутніх електричних насосів. Але, як влучно зауважив Леонід Макарович Кравчук, маємо те, що маємо.

Якби мова йшла тільки про затоплення ріллі, з цим, хай і з важким серцем, можна було б примиритися. Але затоплене щось більше. На дно штучних морів пішли Стара або Чортомлицька Січ та Нова або Подпиленська Січ (заснована в 1734 році) майже з усіма своїми паланками (округами). Пішов на дно й острів Томаківка, він же Буцький, він же Городище — можливо, первісний центр Запорізької Січі.

Сховався під водою і славний острів Мала Хортиця. Кошовий посланець Євсевій Шашол розповідав у 1672 році в Москві про місто Січ таке: стоїть воно в гирлах рік Чортомлик і Прогной, над річкою Скарбною, обнесене шестисаженим земляним валом з вежами, а в окружності 900 саженів. Одних тільки ковалів у Січі біля ста чоловік. Археологи вже не зможуть розкопати майстерні цих ковалів.

Під загрозою і Велика Хортиця. Як мені повідомили, недавно від острова відколовся і потонув підмитий водою величезний шматок із трьохсотрічним дубовим гаєм... Колиска козацтва почала занурюватися під воду, немов казковий Кітеж.

Щезли з лиця землі, начебто і не було їх ніколи, безліч старих сіл, з якими пов’язане таке славне минуле. В Апостоловському районі Дніпропетровської області зникло село Кут, одна з вулиць якого — найрідший випадок для радянського часу! — мала ім’я Івана Брекала. У 60 — 70-х роках XVII століття ця людина була наказним отаманом Січі на час відсутності кошового отамана Івана Сірка. Скажемо відверто, не дуже вже й велика фігура цей Іван Брекало — тим зворушливіше, що існувало місце, де пам’ятали і його.

Немає більше річки Скарбної, де, за переказом, запорожці в якомусь утаємниченому місці переховували своє казначейство. Щез цілий топонімічний шар — сотні чудових імен урочищ, річок, дніпровських проток, острівців, населених пунктів. Зате на нових місцях переселенці із зон затоплення живуть тепер у селах з поетичними іменами Ленінське, Радянське, Жовтневе, Сонячне, Перемога.

Але навіть це — зникнення населених пунктів, пам’яток старовини й історичних назв — ще не все. Пішло під воду саме місцеперебування запорізьких козаків, а це зовсім не дрібниця. Ми пишаємося запорожцями, але вже не можемо побачити те, що бачили їхні очі, не можемо перейнятися їхніми почуттями. Запорожці стали тим, ким вони стали, багато в чому завдяки краю, в якому вони оселилися. Так вважав, як ми пам’ятаємо, Гоголь, його слова я