Читати книгу - "Нічний цирк"

— Узяв вихідні.

Селія переводить погляд на свої руки.

— Ти не сподівалася, що я вирушу аж сюди, чи не так? — цікавиться Марко.

— Ні, не сподівалася.

— Знаєш, непросто сховатися, якщо подорожуєш із цілим цирком.

— Я не ховалася, — заперечує дівчина.

— Ще й як, — уриває її Марко. — Я намагався поговорити з тобою на похороні repa Тіссена, але ти пішла раніше, ніж я встиг знайти тебе, а потім ти повезла цирк аж за океан. Ти уникала мене.

— Я не навмисно, — пояснює чарівниця. — Мені потрібен був час, щоб подумати. Дякую тобі за Озеро Сліз, — додає вона.

— Я хотів, аби ти мала місце, де могла б спокійно поплакати, якщо мене немає поруч.

Вона заплющує очі й киває.

— Ти вкрала мою книгу, — озивається Марко за мить.

— Вибач, — каже дівчина.

— Поки вона в безпечному місці, не має значення, у мене це чи в тебе. Але ти могла б запитати дозволу. Могла б попрощатися.

Селія киває.

— Я знаю, — каже вона.

Обидва якусь мить мовчать.

— Я намагаюся зробити цирк самостійнішим, — каже врешті чарівниця. — Звільнити його від пут, що зв’язують зі змаганням і з нами. Зі мною. Я мусила вивчити твої методи роботи, щоб усе спрацювало. Не могла дозволити місцю, яке важливе для такої кількості людей, безслідно зникнути. Тут вони знайдуть диво й затишок, і таємниці, котрих більше ніде немає. Якби в тебе було таке місце, хіба б ти не хотів зберегти його?

— Разом із тобою я почуваюся так у будь-якому місці, — відповідає Марко. — Дозволь допомогти.

— Мені не потрібна допомога.

— Ти не впораєшся сама.

— У мене є Ітан Барріс і Лейні Берджес, — зізнається Селія. — Вони погодилися взяти на себе основну роботу. Крихітка й Прибамбас ще трохи потренуються та зможуть впоратися з тим, що непідвладне Ітанові й Лейні. Ти... ти мені не потрібен.

Селія не в змозі подивитися хлопцеві в очі.

— Ти не віриш мені, — каже він.

— Ізобель вірила тобі, — озивається Селія, роздивляючись підлогу. — І Чандреш. Як я можу вірити, що ти чесний зі мною, а не з ними, якщо саме я маю найбільше приводів для сумнівів?

— Я ніколи не казав Ізобель, що кохаю її, — заперечує Марко. — Я був юний і до розпачу самотній і не мав би дозволити їй гадати, що мої почуття сильніші, ніж вони були насправді, але те, що я відчував до неї, — ніщо в порівнянні з моїм коханням до тебе. Я не намагаюся дурити тебе: невже ти й справді вважаєш мене таким підступним?

Селія підводиться зі стільця.

— На добраніч, містере Алісдер, — каже вона.

— Селіє, зачекай, — просить Марко, підводячись, але не роблячи до неї жодного кроку. — Ти краєш мені серце. Якось ти казала, що я нагадую тобі твого батька. Що ти ніколи не хотіла страждати так, як страждала через нього мама, але поводишся зі мною точно, як він. Ти весь час залишаєш мене. Ти кидаєш мене напризволяще, і я мушу знову й знову побиватися за тобою на самоті, хоча міг би зробити все що завгодно, аби тільки ти лишилася. І це вбиває мене.

— Це мусить убити одного з нас, — тихо озивається Селія.

— Що? — не розуміє Марко.

— Переможе той, хто виживе, — пояснює дівчина. — Переможець живе, переможений помирає. На цьому й завершиться гра.

— Це... — Марко затинається, хитаючи головою, — це не може бути сенсом гри.

— Але є, — стоїть на своєму Селія. — Це перевірка стійкості, а не майстерності. Я намагаюся зробити цирк самостійним, перш ніж...

Вона не може промовити цих слів, як не може й подивитися на хлопця.

— Ти збираєшся вчинити те саме, що накоїв твій батько, — здогадується Марко. — Ти хочеш зійти з гральної дошки.

— Не зовсім, — каже чарівниця. — Гадаю, я завжди була маминою доцею.

— Ні, — благає Марко. — Ти не можеш цього зробити.

— Це єдиний спосіб припинити гру.

— Тоді ми й далі гратимемо.

— Не можу, — шепоче дівчина. — Я не можу грати далі. Щоночі стає важче. Тож