Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Тепер я знаю, куди вивезли наших хлопців із Ляйму, — замість відповіді сказав Крайніченко і, нахилившись до Андрія, прошепотів: — Два дні тому я був у Зальцкаммергуті. Пам'ятаєш містечко, ми його проїздили, як з туристяка до Мюнхена їхали? Там замок є, належить фон Торнау. Це кілометрів два за містечком в ущелині. Повертаючись від туристяка, ми ночували в замку. Ранком тільки виїхали, а назустріч колона, машин тридцять, як не більше, всі з переміщеннями. Виходить, заховали їх від радянської комісії.

— Мабуть, що так.

— Це зрозуміло. У хлопців біографія чиста. Може, який і клюне…

— Чорта пухлого. Там не такі, як… — Андрій хотів сказати «як ви», але промовчав, тільки глянув на Крайніченка недобре.

Федір не помітив того погляду. Зосереджено малював виделкою якісь геометричні фігурки на скатерті, ніби розв'язував нелегку задачу. Але раптом підвів гострі, допитливі очі.

— Кажеш, був у Вольфа?

— Був.

— Ну, як він?

Це так, ніби між іншим, а в очах Крайніченка — пекуча настирлива думка.

— Нічого, живе… — відповідає Андрій.

— Як його діти? У нього, здається, двоє?

— Два сини і донька.

— Так вас після тюрми на каменоломню?

— Не всім везе. Одні в готель, інші…

— Слухай, облиш. Тобі важко це зрозуміти: Дайн, готель, ці модні лахи… Але знай, я той, що був. І ніколи… Чуєш? Ніколи не буду іншим, — Федір замовк, лице посіріло, ніби постарів ураз. Глянув на хлопця важкими, неначе з криці, очима. — Ти нікому не казав про те, що ми бачили біля туристяка?

— Нікому, — відповів Андрій, дивлячись йому просто в очі. Зараз перед ним був той Крайніченко, який колись посилав його на завдання в ревір Дахау. «Ні, цей не врадить. Не тої вдачі чоловік. Усе бачив, усе пережив і вистояв».

— Це добре, Андрію, що я в тобі не помилився.

Тепле почуття вдячності огорнуло хлопцеві серце.

Він уже жалкував, що зопалу наговорив Крайніченкові недобрих слів, образив його недовірою.

— Що думаєш далі робити? — запитав Федір.

— Не знаю, — щиро признався хлопець. — Певне, у табір подамся.

— Ти в «Сен-Готарді» раніше не бував?

— Ні.

— Виходить, швейцар тебе в обличчя не знає? Я спробую його заговорити, а ти проскочиш. Якщо нам пощастить і ти втечеш звідси, біжи до Вольфа. Розкажи йому про табір. Попроси, щоб він сам сходив у «Континенталь». Його не затримають, він німець. Розумієш? І взагалі раджу тобі якийсь час у нього перебути.

— У нього не можна.

— Чому?

— Голодують вони.

— Розумію; але іншого виходу нема. Все-таки до Вольфа іди. Вітай старого. Хотів я з тобою щиро поговорити, але зараз не час. Рябчук скоро повернеться. Ходімо. Другої такої нагоди не буде. Вирватись звідси нелегко. Стежать за кожним кроком. Це тільки про людське око, одна видимість свободи. Тут всі — від портьє до хазяїна — на службі у «Сі-Ай-Сі».

Крайніченко встав і обережно визирнув за двері.

— Йди сюди. Я підійду до швейцара, попрошу припалити. Як він одвернеться — проскочиш…

Вони потисли одне одному руки і вийшли з кімнати.

— Слухаю, — Дайн-Рябчук сів на край письмового стола.

— Місіонери збираються на Ляйм. Підготуй зустріч, — голос Керка гримів у трубці так, що, здавалося, не витримає, трісне мембрана. — До ранку треба очистити табір від крикунів! Там уже знають про місію і готують списки! Ти розумієш, чим це пахне?

— Так, сер, розумію.

— Які відомості із Зальцкаммергута?

— Там спокійно. В таборі розпочалися заняття, і хлопчики заспокоїлись.

— Треба, щоб вони забули й думати про повернення.

— Робимо все можливе. Операція з листом, як ви знаєте…

— Мало! Чутки про місію рано чи пізно проникнуть і туди.

— У мене є одна ідея, але не знаю…

— Кажи.

— А що коли під маркою місіонера пошлемо в замок свою людину?

— Цікаво. Кого ти маєш на увазі?

— На мою думку, годиться Крайніченко. Час і цього дармоїда привчати до діла.

Трубка деякий час мовчала. Тільки важке астматичне дихання Керка зміїно шипіло в ній.

«Хоча б не погодився. Шарпнув мене чорт за язика…» — думав Дайн. «Ідея» спала йому на думку лише тепер, під час розмови. Сказав так, наперед знаючи — Керк на це не піде.

— Згоден, його поведінка біля туристяка не викликає сумніву. Вранці проінструктую його сам. За операцію відповідаєш головою.

— Будьте спокійні, сер, — промимрив Дайн, відчуваючи, як беруться потом долоні. — На добраніч.

— Мало не забув. Знайшли того телепня, що втік із машини?

— Він у мене.

— Не випускай його з рук, Стенлі. Справу архіву ще не закінчено. А як поживає Сабіна, як настрій у Ютти? Ще не погодилась?

— Ні, сер, мовчить. Молоде-зелене. Але я поговорю з нею.

— Удачі, старина! — голос Керка урвався.

Дайн-Рябчук стояв, постукуючи трубкою об стегно. Після смерті Геро працювати ставало все важче. Керк не терпить заперечень. «Підготуй, забезпеч, відповідаєш головою. що йому скажеш? А тут ще це дівчисько комизиться, мов королева яка. Поріднитися з Керком — перспектива, шляк би його трафив. Тоді б він не так розмовляв. На тестя не крикне. Треба буде поговорити з нею як слід. Не дай господи провалиться авантюра з Крайніченком, Ютта стане тією