Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

струмують знесилені імпульси, як вичерпуються акумулятори, не витримуючи колосальних навантажень. Біда в тому, що він не втратив свідомості, а усвідомлював свою нікчемність: він, всемогутній сигом, перетворився на ніщо, — таке ж, як бадилинка, як порошинка. Його захопила стихія й робила з ним, що їй заманеться. Він вже не існував як єдине ціле. Його молекули розпадались і з’єднувались, як було бажано стихії. Він ніби став частиною неживої природи, і водночас якимось дивом свідомість зберігалася, ніби навмисне для того, щоб він міг відчувати своє безсилля і страждати від цього.

Його врятував якийсь силовий потік: повільно відсторонював од Горловини. І сигом допомагав йому, як міг: маніпулював капсулою так, аби вона рухалася за тим потоком, а потім включив усі свої двигуни на повну потужність.

Та коли достатньо віддалився від небезпеки і поля Горловини перестали роздирати й розкладати його, настали інші муки — незавершений похід, недосягнута мета. Вони були невимовно тяжкі, адже причина їх пов’язана з його сутністю, з основою його особистості, призначеної для подолання бар’єра невідомості. Без цієї мети його існування втрачало сенс.

Тоді в уяві постав Михайло Дмитрович із своєю лагідною, трохи винуватою усмішкою. Сигом знову почув його слова: “У нас, сину, немає вибору. Ми повинні дізнатися, що лежить за бар’єром невідомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його належить здійснити тобі”.

Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком. Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, страждають, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті.

Сигом знову ринувся до Горловини, знову опинився в її полі, яке буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з останніх сил і майже досяг отвору, в якому з’єднувались і зникали спіралі світла. Часом втрачав свідомість. Відчував себе то величезною хмарою, то порошинкою, то хробаком, на якого наступила чиясь величезна нога. І на грані повного зникнення він дозволив потоку знову винести його назад.

Цього разу він подумав, що ніхто і ніщо не змусить його долати Горловину. Хоч потім сам себе картатиме, що не досяг мети. Ні, більше його там не буде, де він все одно безсилий і безпомічний, де він ніщо — розчавлений хробак, нежива деталь… Що б там не сталося, кого б людство не посилало до нього, як би не закликало його!

Із пекельних хвиль болю, які накочувалися на нього, випливла Аліна — так ясно, що він відчув її теплий подих. “Любий, — сказала вона, — який же ти змучений”. її руки ніби пестили його голову, як колись, ніжно торкалися волосся. “Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите право розпоряджатися власним життям. Нехай же воно буде вічним. Тікай з цього пекельного місця. Я не докорятиму тобі. Живи!”

Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється, там, на Землі, вона живе його болями, відчуває його муки. Це і є співчуття — воно притаманне всім людям, незалежно від їхньої вдачі. І тоді в ньому з новою силою спалахнуло відповідне почуття до Аліни, до всіх землян, які створили його для подвигу.

Зібравши всю волю, заряджений енергією до краю, схожий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, набув форми ракети і кинувся на останній штурм у страшну воронку, де зникали світло, простір і час…

18

“…Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину, добував істину?”

Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим самим він рятував мене від самого себе, як не раз рятував свого сина. І не заради жалю, а заради співчуття…”

Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так багато сказати цій людині, а водночас і тим; хто лишився жити тільки в його пам’яті. Він каже космонавтові:

— Тебе вилікують на Землі.

Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на планету, і відповідає:

— Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонавтів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з собою, а на кораблі лишимо записку.

— Навіщо? Для кого? — дивується сигом.

— Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й натрапить на корабель, йому знадобиться моє послання.

— Але ж ти про все розповіси на Землі, й люди довідаються, що тут сталося.

— А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни, не люди?

Сигом піднімає Подільського і несе до “Омеги”. Він думає: “Ні, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб він — хоча і слабкий, майже безпомічний — був поряд зі мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхідно, щоб поряд була слабка істота — лише тоді він відчуває свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не міцний. Він — слабкий. Певно, люди зрозуміли це давно. Можливо, зрозумів це і його син…”

Подільський щось говорить, але сигом його не чує: локатори зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини.

“Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” — питає себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає: його джерело — не в космосі. Воно ближче, значно ближче… Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?

Кутоміри показують неймовірний кут. Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання — в ньому і в цій врятованій ним людині…

19

Тепер космос ніби відблискував бузковим і рожевим. Промені зірок спліталися