Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

наступної миті в них з’явилося журливе співчуття.

— Лілея — інгізька дівчина? — сказала вона, ніби запитуючи.

— Звичайно, і як інгізька дівчина, я воліла б урятувати своїх співвітчизників від загибелі.

— Дуже добре... Рятуй, якщо могти. Роса — не інгізка; Роса — тускарора, і її чоловік—тускарора; у мене серце тускарори, почуття тускарори,— я вся тускарора. Лілея ж не побігти казати французи, що її батько нападати на них!

— Мабуть, ні,— відповіла Мейбл, спантеличено прикладаючи руку до чола.— Мабуть, ні. Але ж ти допомагаєш мені, ти врятувала мене, Росо! Навіщо тоді ти зробила це, якщо ти маєш тільки почуття тускарори?

— Не тільки почуття тускарори... почуття дівчини; почуття скво. Я любити красуня Лілея і мати її в моїм серці.

Мейбл розплакалася й міцно притиснула це любляче створіння до своїх грудей. З хвилину вона не могла вимовити й слова, але затим трохи вгамувалася й вела далі мову вже спокійніше і послідовніше.

— Не приховуй від мене нічого, Росо,— сказала вона.— Я готова до найгіршого. Сьогодні твої одноплемінники бенкетують, а що вони здумають учинити завтра?

— Не знати... Боятися зустріти Гостру Стрілу... Боятися його питати. Певно, поховатися й чекати, доки інгізи повертатися назад.

— А вони часом не спробують ще раз напасти на блокгауз? Адже ти сама бачила, як вони можуть погрожувати, коли захочуть?

— Забагато ром. Гостра Стріла спати, а то б ніхто не сміти, француз капітан піти геть, а то б теж не сміти. Зараз усі полягати спать.

— То ти гадаєш, що мені принаймні цю ніч ніщо не загрожує?

— Дуже багато ром. Якщо Лілея, як Роса, вона теж могти багато зробити для свій народ.

— Я така, як ти, Росо, якщо тільки саме бажання служити моїм співвітчизникам може зробити мене схожою на таку сміливицю, як ти.

— Ні, ні, ні! — промимрила індіянка.— Мало духу, а якби багато, Роса не дозволити тобі. Мати Роси один раз у полоні, і коли всі воїни напитися, вона їх сікти томагавком. Так робити червоношкірі жінки, коли їхнє плем’я воювати й хотіти скальп.

— Ти правду сказала,— відповіла Мейбл, несвідомо випустивши руку Роси,— Я такого не здатна зробити. У мене не вистачить ні сил, ні сміливості, ні духу заплямувати свої руки людською кров’ю-

— І я так думати. Тому краще сидіти тут... Блокгауз добре... Скальп не здирати.

— Ти гадаєш, що мені тут нічого не загрожує, принаймні доки мій батько повернеться зі своїм загоном?

— Я знати. Ніхто не чіпати блокгауз уранці. Послухай: все тихо зараз... Пити ром, доки голова схилитися і спати, як снопи.

— А може, краще б мені втекти? На острові, здається, багато пірог? Може, захопити одну з них і попливти батькові назустріч — попередити про те, що тут скоїлося?

— А гребти вмій? — спитала Роса, глянувши крадькома на свою подругу.

— Може, не так добре, як ти, але, думаю, до світанку могла б запливти так далеко, що й не видко було б.

— А що потім? Ти ж не могти гребти шість, десять, вісім миль?..

— Не знаю, але я хотіла б зробити все, аби тільки попередити мого дорогого батечка, славного Слідопита й усіх наших про небезпеку, яка їм тут загрожує.

— Ти любити Слідопит?

— Всі, хто його знає, люблять його... І тобі він сподобався б — ні, ти б його полюбила, якби знала, яке в нього добре серце!

— Я не любити його зовсім. Дуже добра рушниця... Дуже добре око... Дуже багато забити ірокези та люди Роси. Я мушу зняти його скальп, якщо змогти.

— А я мушу врятувати його, якщо зможу; Це ж і різнить нас, Росо. Отож заледве вони міцно заснуть, я беру першу-ліпшу пірогу і тікаю з острова.

— Не вдасться... Роса не пускати тебе. Кликати Гостра Стріла.

— Росо! Невже ти зрадила б?.. Невже ти видала б мене після всього того доброго, що ти мені зробила?..

— Саме так! — відказала Роса, рішуче махнувши назад рукою, і вела далі з таким запалом і такою суворістю, яких Мейбл у неї ніколи ще не бачила.— Голосно гукати Гостра Стріла. Один крик дружини будити воїн. Роса не дозволяти Лілея допомогти ворог... і не дозволяти індіян робити лихо Лілея!

— Я розумію тебе, Росо, і поділяю твої природні й справедливі почуття. Зрештою, воно, може, буде й краще, якщо я зостануся тут, бо я, мабуть, переоцінюю свої сили. Але скажи мені: якщо прийде вночі мій дядечко й попроситься до блокгауза, ти дозволиш мені відчинити двері і впустити його?

— Звичайно... Він тут бути полонений, а Роса любити полонений більше, ніж скальп; скальп — добре для честь, полонений — добре для душа. Але Солона Вода так добре сховатися, що й сам не знати, де він.

І Роса зайшлася своїм по-дитячому веселим, іскристим сміхом: картини жахів були для неї такі звичайні, що не надовго потьмарювали її життєрадісну душу. Потому між подругами зав’язалася довга й недоладна розмова, під час якої Мейбл намагалася якомога краще з’ясувати своє теперішнє становище, не втрачаючи слабкої надії скористатися з того, що могла виказати Роса. Індіянка відповідала на всі її випитування прямо, але не без остороги: вона добре розрізняла, що було неістотне, а що могло поставити під загрозу безпеку її друзів чи' зруйнувати. їхні плани. Наша героїня була нездатна лукавити й хитрощами випитувати таємниці в подруги, до того ж вона розуміла, що якби вона й зважилась на таке, їй навряд чи пощастило б перехитрити свою співрозмовницю. А Росі в свою чергу було не обов’язково розповідати все. Суть того, що вона розповіла, приблизно така.

Гостра Стріла давно вже підтримує таємні зносини з французами, хоча вперше відверто скинув з себе маску тільки тепер. До англійців повертатися він більше не має наміру, бо помітив, що вони підозрюють його, а надто Слідопит; от тому він не лише не приховував своєї зради, а навпаки — з індіанською хвалькуватістю, відверто хизувався нею. Він очолював і напад ірокезів на острів, щоправда, під загальною командою французького капітана. Втім, Роса так і не сказала, чи це він сам відкрив місцезнаходження поста, який досі вважався так надійно схованим від ворожих очей. На це питання вона просто промовчала, зате дозволила собі сказати, що тоді, коли їх спіймали на озері й забрали на палубу «Вітрогона», вони удвох із