Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Інша чудернацька пара поселилася у квартирі над старою крамницею залізних товарів Маркуса Вольффа. Хоч мовчуни обоє, а чоловік-бородань виявився дуже вправним майстром-ремісником. Удвох вони відбудували крамницю і стали вести торгівлю. Продавали замки, годинники, ремонтували телефони і набагато екзотичніші пристрої, які зберігалися на полицях почорнілої від віку дубової шафи за прилавком. Міняли свій крам на їжу, одяг, вугілля, і злі язики любили обговорювати джерело цих чудесних іграшок, які пара спродувала задешево, попри те, що в столиці метрополії вони би коштували величезних грошей, не кажучи вже про провінційне колоніальне містечко. Тих забавок ніколи не бракувало, а вивіска над їхньою яткою рекламувала аж мало не підривні послуги: доступ до інструментів та ідей. Але пліткували про магазин значно менше, ніж про подружку бороданя, високу худу жінку з короткою стрижкою, яка мала сміливість інколи гуляти сама і з непокритою головою, часто хазяйнувала в крамниці за відсутності свого чоловіка і навіть обслуговувала покупців без стороннього нагляду.

У дофестивальні часи їхню поведінку засуджували би, до них напевне навідалися би жандарми, і їх неодмінно викликали би до управління Куратора. Та за нинішніх дивних часів усім було однаково, та й радикал Рубенштейн частенько заходив до них у гості по цікаві деталі для свого друкарського механізму. Безсумнівно, вони мали небезпечних друзів, і цього було вдосталь, щоб сусіди не пхали надмір свого носа в їхнє життя, хіба що як не рахувати вдівця Лоренца, котрий мав за обов’язок нарватися на сварку із тією жінкою (єврейкою, підозрював він, або незаміжньою, що в його очах було однаково грішним діянням).

Дев’ять місяців збігло по Фестивалю, літо змінилося холодними дощовими днями пізньої осені: сонце сховало свій лик, і земля пала жертвою морозів. Довгими вечорами Мартін перебирав залізяччя, яке назбирав за літо, згодовуючи його кусник за кусником маленькому фабрикатору в підвалі; він вправлявся в слюсарстві з тим примітивним набором інструментів, доступних йому. Алмазні форми, електродугова піч і фрезерувальний верстат із ЧПУ — такі інструменти виготовив йому фабрикатор, а вже з їхньою допомогою він ладнав приладдя, яке могли оцінити тутешні гречкосії та крамарі.

Поки Мартін займався своєю роботою, Рейчел гляділа за будинком та яткою, шукала їм одяг та харч, замовляла рекламні площі у Рубенштейновому віснику і несла вахту, пильнуючи на можливі злигодні. Вони жили життям чоловіка й дружини, відповідаючи на допитливі питання сусідів скляним поглядом та знизуванням плечей, які промовляли: не ваше діло. Їхнє існування було примітивним, ресурси й добробут — обмеженими не тільки кількісно, а й необхідністю вести нічим не примітне життя. Хоча після того, як настала кусюча зима, а змонтовані Мартіном теплоізоляція і теплові насоси берегли затишок в їхній оселі, двоє-троє зухваліших сусідів завели собі прикру моду подовгу крутитися в них у крамниці.

Одного прохолодного ранку Мартін прокинувся від головного болю й пересохлого рота. Якусь мить він не міг згадати, де він, а розплющивши очі, побачив вигорілу білу запону. Поруч із ним хтось вертівся та бурмотів. «Як я сюди потрапив? Це не моя крамниця. Це не моє життя…» — його накрила хвиля відчуження. Потім, немовби стравлювана через шлюзи, стала миттю вертатися пам’ять, затоплюючи курну низовину. Спрінґфілд перекотився, простягнув руку і пригорнув до себе сонну людину поряд за плечі. Десь далеко на фоні щебетали випромінювачі: з усіма сенсорами сигналізації все гаразд. Рейчел щось сказала і, позіхаючи, смикнулась.

— Прокинулась? — тихо запитав він.

— Угу. Котра година?

Вона поморщилася проти ранкового світла; таку, з розкуйовдженим волоссям і мішками під очима, він її кохав іще більше.

— Щойно зійшло сонце. Собачий холод. Пробач.

Він іще раз її обійняв і виліз ногами вперед, у крижану спальню за запоною навколо ліжка. На шибках свої руни залишив мороз. Намагаючись не торкатися дерев’яної підлоги, він вліз у повстяні пантофлі, дістав нічний горщик і вмостився на нього. Він зняв холодний одяг зі шворки під балдахіном і спустився у підвал перевірити грубу, в якій усе ще жевріло вугілля, елементи Пельтьє живили нічну роботу маленького фрезерного верстата. Набрати води, закип’ятити, і вже невдовзі можна буде випити кави — нечувана розкіш, попри те, що це якийсь там сурогат, вироблений «рогом достатку». Може, за тиждень-два геотермальний кран дасть трохи більше тепла; ну, а поки що будь-яка температура вище нуля — це перемога, вирвана в лютої степової зими.

Рейчел встала, під ногами рипнули мостини, позіхаючи, вона вдягла сорочку й нижні спідниці. Він побіг вигребти попіл із печі та розпалити новий вогонь; Мартін змерз у руки й дуже їх тер, щоби розігнати кров. «Бігти на ранковий базар? — подумав він. — Чимало селян. Може, щось спродам». Аж раптом його ніби вжалило. «На що я перетворився?» Він вигрібав попіл з-за камінних ґраток, і той сипався в бляшане відерце. Позаду нього щось зашелестіло. Чоловік озирнувся. Рейчел уже вдяглася йти надвір: об’ємна коричнева сукня закривала її від голови до п’ят, і вона туго зав’язала під підборіддям хустину на місцевий манір. Відкритим лишилося саме обличчя.

— Уже йдеш? — запитав Мартін.

— Сьогодні базар. Хочу взяти хліба, може, курку чи дві. Ще трохи, і їх так просто буде не купити. — Рейчел відвернулася: — Бр-р-р, а сьогодні морозно, правда?

— Поки ти повернешся, хата трохи прогріється.

Мартін закінчив накладати вугілля і скористався простою знайомою магією: зайнялося швидко, антрацит миттю розгорався. Він став спиною до печі.

— Сьогодні має добре торгуватися. Гроші…

— Я візьму трохи з каси.

Рейчел нахилилася ближче до нього, і Мартін її пригорнув. Підбадьорлива, надійна, в образі дружини місцевого ремісника. Жінка таким знайомим рухом поклала підборіддя йому на плече.

— Добре виглядаєш сьогодні вранці. Прекрасно.

Рейчел ледве всміхнулася