Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Голлі заходилась швидко, вміло бинтувати Вернонові голову.  

Я стояла, стиснувши зуби, і охороняла їх обох, стежачи за тим, як наш ліхтар оточують згустки пітьми.  

Голлі працювала спритно, чудово знаючись на справі. Я спостерігала за нею, й мені було сумно. Хоч Локвуд і сказав, що ми з Голлі — якнайкраща команда, та цього разу він, здається, помилився.  

Вернон знову закашляв і щось пробурмотів.  

Голлі піднялась і запитала, прибираючи бинт:  

— Ти бачиш цю тварюку?  

— Ні.  

— А чуєш?  

— Ні! Я скажу тобі, коли почую, — я хитнула головою. — Лишенько! Може, ти й сама спробувала б хоч   що-небудь    почути або побачити? Що ти взагалі тут робиш?  

—Локвуд попросив, щоб я пішла з вами. Я ж не винна, що мій Талант не такий потужний, як у тебе.  

— А хіба ти не могла сказати Локвудові «ні»?  

— А ти могла б? — Голлі дзвінко зареготала.  

— Що?! — я вирячилась на неї. — Що ти маєш на увазі?  

—Так, нічого... — вона махнула рукою, ніби хотіла розвіяти в повітрі щойно сказані слова. — Дурниця. Ходімо далі.  

Помах рукою — і справді дурниця. Та саме він зробив надміру великим той гнів, який давно вже копичився в мене на язиці, й тепер мені кортіло вивергнути його. Простіше кажучи, мені увірвався терпець.  

— Не смій так говорити зі мною про Локвуда! — сказала я. — Ти нічого про нього не знаєш. І про мене теж! Повчай саму себе, а до інших — зась!  

Від цих слів, правду кажучи, мені навіть полегшало.  

У Голлі почервоніли й заблищали очі, та мене це не переймало. Я навіть тішилася цим видовищем.  

— Добре діло! — відказала вона. — Добре, нівроку, діло! Це не я, a mu повчаєш мене з першого дня, як я влаштувалась до вас!  

Я заморгала й позадкувала:  

— Вибач? Це я тебе повчаю?!  

— Так! І просто зараз теж!  

— Що?! Ні, я не повчала тебе. Я просто дала тобі словесного ляпаса за те, що ти така несосвітенна недотепа. А повчання й ляпас — це різні речі, панно Манро!  

Тепер уже вона спалахнула гнівом:  

— Он як?! Ти ж рота не можеш розтулити, щоб не повчати, не повчати, не повчати мене! Що я тобі зробила? Чому ти з першого дня ненавидиш мене?!  

— Ненавиджу?! Я щодо тебе просто взірець терпіння!  

— Авжеж! Без упину бурчиш, дорікаєш, вибалушуєш очі...  

— Друзі, друзі... — окликнув нас із підлоги Бобі Вернон. — Я щойно отямився і, може, ще не до кінця, але все одно знаю, що лаятись на роботі не годиться...  

— Аж ніяк не згоден! —    озвався череп. —   Ти довго чекала цієї нагоди, Люсі. Пам'ятаєш, я розповідав тобі, як душать вішаком? Ану, спробуй!  

Я не слухала ні того, ні другого. Я саме була заклопотана тим, що сміялась в обличчя Голлі.  

— Ось, поглянь! — провадила я. — Класичний приклад твоєї поведінки! Завжди така чепурунка, гарнюня й завжди викручуєшся так, щоб винна була я! Повчаєш і пхаєш усюди свого носа! Я навіть висякатись не можу, щоб ти не сказала, що так робити не личить!  

— Що ти! Як ти можеш! — боронилася Голлі. —