Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

просто вийшов у двері з табличкою «WC», за якими короткий коридор провів його повз два санвузли просто до службового виходу. І вислизнув у вже майже згаслий вечір.

Коли попутка висадила його неподалік від ставка, вже стемніло. Андрій неспокійно оглянув небокрай. Низько над обрієм висіли дві тьмаві зірки.

У темряві продиратися крізь чагарі було не так уже й просто. Він двічі вгруз кросівкою в глибокій багнюці й, нарешті, лаючись, вибрався на берег. Здається, місцина була та сама. Андрій ступив до води, оглядаючи поверхню ставка. Скільки сягав зір, вона була безлюдна. Почав вдивлятися в кущі позаду, але там теж не було ні душі. Нервово глянувши на годинник, Андрій вище застібнув куртку і поглянув на небо. Заважали дерева. Задерши голову, він вертівся й так, і сяк, усе намагався роздивитися третю зірку.

— Та он же вона! — пролунало позаду, й Андрій мимохіть здригнувся. — Щойно з’явилася.

Харитон стояв у повен зріст у вузькому човні, і, здавалося, він привид, що летить над водою. Човен із тихим шелестом зарився носом у пісок. Харитон пружно скочив на берег. На ньому, як і раніше, був зелений армійський плащ.

— То що? — запитав Андрій. — Який план?

Йому було не по собі. Харитон підійшов упритул і втупився в нього прозорим поглядом.

— Боїшся? — і досить таки відчутно плеснув його по животу, що, либонь, мусило означати підбадьорливий жест.

Удар неприємно віддався у печінку, і слово «ні» застрягло в Андрія в горлі, розлившись по язику відчуттям гіркоти. «Боюся», — подумав він.

— Не бійся, — вишкірився Харитон. — Я ж казав: це не боляче.

І він, без подальших міркувань, рішучо подався в бік дороги.

На узбіччі на них уже чекав знайомий вугільно-чорний «Пежо» з французьким написом «Екскурсії на човнах». Перше ніж сісти за кермо, Харитон скинув плащ-палатку і вийняв із кабіни улюблений шкіряний плащ, що відливав багрянцем навіть у темряві. Він швидко його надягнув, й обидва заскочили в кабіну — наче спільники, які добре знають, що робити.

Двигун загарчав, і мікроавтобус рушив, стрімко набираючи швидкість. Вони помчали порожніми вулицями Кагарлика, вочевидь перевищуючи всі можливі обмеження. Зо два рази Харитон геть безпардонно проїхав на червоне.

— Куди тепер? — трохи нервово запитав Андрій.

— Туди ж таки, — відповів Харитон.

— Я думав, буде щось типу… Ритуалу. Перехід із цього світу в той…

Харитон скривився:

— Усе значно простіше.

Андрій чекав продовження, та, вочевидь, це і була відповідь. За пару хвилин вони вже виїхали на трасу. Харитон хвацько об’їжджав вибоїни, не збавляючи швидкості. Він явно поспішав. Зовсім не так, як першого разу.

Скрипнувши колесами, мікроавтобус пірнув у поворот — так різко, аж Андрій мусив схопитися за ручку над головою. На трасі не було жодного ліхтаря. Андрюха вертів головою, намагаючись побачити бодай якийсь орієнтир, але не міг роздивитися абсолютно нічого, крім стрічки асфальту в снопі світла попереду.

Аж раптом автівку трохи підкинуло й у світлі фар замелькотіли перила. У бічному вікні показалося широке плесо. Гладінь води вигравала ледь помітними полисками і видавалася світлішою за небо.

— Туонь?! — не повірив Андрій.

— А ти вже тутешній! — схвально протягнув Харитон.

— Так швидко?

— Мало часу, — пояснив він.

Вони мчали чимдалі швидше. Шини затягнули високо монотонну пісню, що перекривала навіть шум двигуна.

— Слухай мене уважно, — сказав Харитон. — Ми в’їдемо в Буськів Сад якраз на світанку…

— Як так? — здивувався Андрій.

— А он як! — Харитон кивнув туди, де над річкою блідими барвами невпевнено зажеврів світанок. — Не перебивай! Не марнуй там часу, запам’ятав? Жодної хвилини. Ти пам’ятаєш, навіщо приїхав?

— Урятувати дитину.

— Маячня! — злостиво виплюнув Харитон. — Ти мене чуєш? Це безглуздя! Минула купа часу! Вона маленька, сама, там пацюки, метан, а ти ще й підпалив це селище на хрін собачий! Віриш, що вона після цього жива?

— Вірю… — невпевнено промовив Андрій.

Харитон повернув голову, прохромивши його поглядом, аж наче до самої потилиці.

— А якщо я скажу тобі, що маніяк убив її ще тоді! Одразу! Коли ти приїхав у селище, воно давно вже її зжерло і закопало на смітнику, куди зливають гівно місцеві чистоплюї! Нема її й не було від самого початку! Кого ти їдеш рятувати!

— Однак вірю… — тихо повторив Андрюха, хоча кожне Харитонове слово примушувало його серце робити в грудях божевільний кульбіт.

— У цьому немає ніякої логіки! — заревів довговолосий. — Як можна вірити в те, чому немає жодних доказів! Ти навіть не знаєш, чи була вона взагалі, оця дівчинка!

— Все одно… — прошепотів Андрій.

— Усе одно віриш?!

Харитон знову повернувся до нього, впившись колючим поглядом у самісіньку душу.

Машину трусонуло, і вони виїхали на той берег. Андрій стиснув зуби. Йому хотілося вдарити Харитона. Хотілося волати, щоб чути було по обидва боки цієї сраної річки. Хотілося плакати з утоми і болю.

— Вірю! — крикнув він, не розтискаючи щелеп. — Я все одно вірю!

— Пам’ятай про це! — проказав Харитон зовсім іншим тоном. — Пам’ятай щосекунди.

І, сягнувши рукою в кишеню, він простягнув йому ледь увігнутий мідний диск грецького обола.

Валерка знайшов його прямо там, де вони говорили з отим рибаком. Андрюха скорчився біля самої води, підтиснувши коліна до живота, і у світлі низького місяця вилискувала темна калюжа крові.

— Андрюха!!! Андрюха, шо ж ти наробив!!!

Він кинувся на коліна й обережно торкнувся до його шиї. Вона була ледь тепла і якась воскова на дотик. Пульс нервовим посмикуванням ледве-ледве відчувався під пальцями. Валерка схопив телефон і ввімкнув ліхтарик. Знайти рану було нескладно — із Андрюхиного живота стирчав ніж.

Вигнуте дерев’яне руків’я увінчувала вилита з металу чорна жаба.

Розділ 64

Пітьма

Небо посвітлішало й затопило землю сизими досвітніми тінями. Мікроавтобус вилетів на вершину пагорба, залишивши позаду скоцюрблені руки придорожніх акацій, і перед ними відкрилася долина. Андрій мимоволі затримав дихання, не вірячи очам.

Унизу висмаленою плямою серед неозорого снігу чорніло згарище.

Харитон мовчав. Зціпивши зуби, він старався не дати автівці вилетіти на такій швидкості з витиснутої в снігу колії. У світлі фар промайнув синій дороговказ «Буськів Сад». Андрій відчужено дивився просто перед собою. Його погляд розмила пелена непроханих сліз. Роздратовано втер очі рукавом. Якби Харитон поставив своє запитання зараз, йому б забракло сил повторити: «Вірю». Але довговолосий більше ні про що не питав.

Вони в’їхали в селище. Крізь вентиляцію пробився огидний запах згарятини, від якого запекло в горлі. Снігу більше не було — все довкола всипане попелом і приском. Від будинків залишилися обгризені вогнем балки. Показався зчорнілий кістяк заводу — напіврозвалені