Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бернська криза допомогла Сталіну утримати союзників на оборонних позиціях, поки він продовжував захоплювати Східну Європу. Даллесу наказали розірвати всі контакти з Вольфом, а німецькі війська в північній Італії здалися союзникам аж 2 травня, за два дні після того, як смерть Гітлера звільнила німецьких генералів від присяги на вірність фюреру. Західні союзники мали бути особливо обачними з будь-якими новими зверненнями від німців. Вони не могли бути впевнені, чи про це не дізнається параноїдальний Сталін. Але параноя Сталіна мала межі. Граючи на побоюваннях Рузвельта щодо можливого виведення Радянського Союзу зі ще не створеної Організації Об’єднаних Націй, Сталін не дозволив Бернському інциденту завадити реалізації тих положень ялтинських угод, які слугували його власним цілям. Серед них — радянський вступ у війну з Японією, який тепер був неминучим: 5 квітня СРСР він скасував пакт про нейтралітет із Японією.
У своєму останньому листі до Сталіна, підписаному 11 квітня 1945 р., президент Рузвельт зазначив, що бернський інцидент нарешті «залишився у минулому». Це було так, але союзницьким відносинам було завдано серйозної шкоди, а також перекреслено всі залишки взаємної довіри після Ялтинської конференції. Бернський інцидент відкрив нову еру у відносинах між Сходом і Заходом, яка знайшла повне вираження в довгих десятиліттях холодної війни — епохи конкуренції шпигунства, підживлюваної геополітичною параноєю[553].
Розділ 30
Розігруючи ялтинську карту
У розпал бернської кризи Андрій Громико повідомив Державний департамент, що Молотов, який мав очолити радянську делегацію на конференції в Сан-Франциско, залишиться в Москві заради участі в засіданні Верховної Ради. Двадцять четвертого березня Рузвельт звернувся безпосередньо до Сталіна і попросив його відправити Молотова принаймні на першу сесію. «Я боюся, що відсутність пана Молотова буде сприйнята у всьому світі як брак... інтересу з боку радянського уряду до великих цілей цієї конференції», — писав він. Сталін не відступав: Молотов залишиться у Москві. «Що стосується різних тлумачень, — зазначав Сталін, — ви розумієте, що це не може визначити рішення, які треба ухвалити»[554].
Сталін був невдоволений Рузвельтом і готовий підважити єдину річ, яка важила для нього найбільше, — ООН. Він вирішив залишити Молотова на батьківщині посеред чергової суперечки між радянським посольством у Вашингтоні та Державним департаментом щодо участі радянських республік України й Білорусії в конференції у Сан-Франциско. Дванадцятого березня Громико поінформував Державний департамент про те, що до Сан-Франциско прибудуть тридцять членів української та білоруської делегацій для участі в конференції. Це оголошення виявилося цілковитою несподіванкою для американців. Державний секретар Стеттініус був обурений і пізніше визнав, що «мав серйозні проблеми з Громиком із цього приводу». Виступаючи з нотатками, підготовленими до його зустрічі з радянським послом, він зазначив, що «на Кримській конференції чітко вирішили, що обидві республіки не будуть запрошені до Сан-Франциско». Це було перебільшення. Усі погодилися, що членство республік буде розглянуте на першій сесії організації, але чи за їхньої участі, чи без — було не зрозуміло.
Стеттініус попросив Рузвельта звернутися до Сталіна особисто. Алджер Гісс направив Стеттініусу чернетку пропонованого листа Рузвельта, який містив попередження Сталіну: «Якщо чесно, то труднощі, які стосуються і наслідків для громадської підтримки запропонованої організації, і ставлення інших урядів, видаються значно більшими, ніж я уявляв». Але Гісс наполегливо відраджував Стеттініуса відправляти такий лист. Досвідчені співробітники Державного департаменту намагалися заспокоїти Стеттініуса, порадивши йому спочатку зустрітися з Громиком. Тактика спрацювала: листа Сталіну не відправили. Натомість 29 березня державний секретар направив послу ноту, в якій зазначав, що в Ялті «не було взято жодних зобов’язань щодо присутності представників цих республік у Сан-Франциско»[555].
Вдалося уникнути дипломатичного скандалу, однак радянці своєї позиції не змінили. Коли заступник держсекретаря Джозеф Ґрю прочитав ноту свого уряду Громику, радянський посол відповів: «Це не наше тлумачення». У кінцевому підсумку радянська інтерпретація перемогла. До кінця березня зобов’язання Рузвельта перед Сталіним, зроблене в Ялті: надати СРСР три голоси у відповідь на отримання трьох голосів США, — перестало бути таємницею. Його злили у пресу представники американської делегації на конференції в Сан-Франциско. Американську громадськість обурила готовність уряду порушити власний принцип «одна держава — один голос». Обурення було Вашингтоном, а не Москвою, яка подібних зобов’язань на себе не брала. Адміністрація швидко відмовилася від власного запиту на додаткові голоси. Українці й білоруси тепер могли приїхати, не викликаючи підозр: таємна угода стала відома широкій громадськості.
Якщо американські політики й дипломати мусили аналізувати власні дії та шукати винних, намагаючись пояснити громадськості, як вони виявилися настільки несумлінними, то в радянців таких клопотів не було. Наприкінці квітня дві делегації, одягнені в абсолютно нові «американські костюми», придбані за виділені урядами України та Білорусії кошти, прибули до Сан-Франциско та взяли участь у конференції. Як і було погоджено, дві республіки прийняли до Організації Об’єднаних Націй з американською та британською підтримкою. У мемуарах, однак, Громико писав, що на конференції у Сан-Франциско «радянські представники протягом усієї роботи відчували, що західні делегати були людьми іншого світу, мислили іншими категоріями»[556].
У березні Сталін несподівано змінив свою позицію щодо розчленування Німеччини, і його мотивувала до цього не громадська думка в СРСР, а геополітичні міркування. Це була фундаментальна зміна політики — не інакше як капітуляція щодо однієї з основних поступок, яку він отримав від союзників у Ялті, де наполягав, щоб до тексту переданого Німеччині документа про капітуляцію додали слово «розчленування».
Перше засідання Лондонської комісії з проблем Німеччини відбулося 7 березня, і в ньому взяли участь Ентоні Іден; Вільям Стренґ, посол Великої Британії в Європейській консультативній комісії; Федір Гусєв, радянський посол у Лондоні; і Джон Ґ. Вайнант, американський посол у Великій Британії. Чернетка інструкцій Ідена для комісії передбачала, що вона має розпочати роботу з вивчення того, чи справді потрібно розчленувати Німеччину, чи достатньо встановити контроль над німецькою промисловістю, роззброїти та демілітаризувати країну. Гусєв забив на сполох у телеграмі, надісланій 10 березня в Москву. За шість днів по тому він звернув увагу Стренґа на розбіжності між інструкціями Ідена та прийнятим у Ялті рішенням. Проте 24 березня Гусєв отримав телеграму від Молотова з інструкціями погодитися на британське формулювання і повідомити комісію, що СРСР вважав рішення Ялти про розчленування засобом тиску на Німеччину, якщо інші заходи не досягнуть успіху. Дипломати Альянсу були приголомшені; їхнє полегшення було відчутним[557].
Що ж могло пояснити цю зміну? Підготовлені Максимом Литвиновим напередодні Ялтинської конференції доповідні записки показують, що радянська верхівка вбачала у розчленуванні Німеччини одну зі своїх цілей. Загалом воно вважалося в Москві основним інструментом усунення німецької загрози, який надав би Радянському Союзові перепочинок на десять-двадцять років, після чого той знову був би готовий зіткнутися з капіталістичним Заходом. Утім, такий підхід зустрів несподіваний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ялта. Ціна миру», після закриття браузера.