Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Проект «Україна». Галерея національних героїв

Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

218
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125
Перейти на сторінку:
в художню гімнастику.

Альбіна Миколаївна згадувала: «Я завжди ставилася до Іри, як до інших дівчаток: прийшла – тренуйся. І дійсно, особливих планів щодо неї не будувала – дочка вчилася «на балерину», і педагоги говорили, що у неї велике майбутнє. А їй, виявляється, хотілося стати гімнасткою».

Остаточний вибір між балетом і професійними заняттями гімнастикою Дерюгіна зробила влітку 1972 року, коли її запросили в молодіжну збірну країни.

Спортивний характер Дерюгіної допомагав долати будь-які труднощі. У 15 років на своєму першому чемпіонаті СРСР спортсменка зайняла загальне 22-ге місце. Як справедливо вважала мама, Ірі просто не вистачило досвіду. Але перша невдача ніяк не відбилася на подальших планах.

Потім був дебют за кордоном, у Голландії. Ірина дуже хвилювалася, але цей виступ привернув увагу професіоналів світового рівня. Про її манеру виконання, артистизм і старанність багато писала преса, передбачаючи їй зоряний шлях. Юній гімнастці аплодували навіть судді, особливо за вправу із стрічкою, виконану під вальс Андрія Петрова з кінофільму «Бережись автомобіля». Так стрімко почалося воістину тріумфальне сходження до чемпіонського п’єдесталу.

У 1975 році Ірина стала абсолютною чемпіонкою України, вигравши при цьому і всі окремі види програм. П’ять років підряд вона була абсолютною чемпіонкою СРСР. До вітчизняних нагород вищої проби вона додала звання чемпіонки світу і Європи в окремих видах багатоборства 1975 і 1976 років, а потім титул абсолютної чемпіонки світу 1977 і 1979 років (Дерюгіна – єдина радянська спортсменка, що двічі ставала абсолютною чемпіонкою світу) і Європи 1978 року. За цими скупими статистичними даними – величезна праця і натхнення, майстерність і талант, але найголовніше – упевненість у тому, що, навіть покинувши поміст, вона ніколи не розлучиться з художньою гімнастикою. Ірина прагнула нічого не планувати – вона просто крок за кроком, послідовно, спокійно і упевнено йшла до поставленої мети. У 1980 році Дерюгіна закінчила Київський інститут фізичної культури, а через три роки вже була старшим тренером СДЮШОР. З 1988 року вона є віце-президентом Федерації художньої гімнастики України і суддею міжнародної категорії.

У листопаді 1980 року Дерюгіна вийшла заміж за «найкращого футболіста Європи», нападаючого київського «Динамо» Олега Блохіна. 15 січня 1983 року в їх родині народилася дочка Ірина. Останнім часом багато талановитих спортсменів з СНД виїжджають за кордон – просто заробити грошей або назов сім. Через це свого часу розпався і 19-річний шлюб Дерюгіної і Блохіна. Олег виїхав працювати до Греції – кращому форвардові країни тоді не знайшлося місця на батьківщині.

Ірину ж цілком поглинули турботи приватної спортивної школи в Києві. У результаті, як сказала гімнастка в одному з інтерв’ю, «стосунки перетворилися на нудний телефонний роман».

1990-ті і 2000-ні роки в житті Дерюгіної були суперечливими. З одного боку, перебуваючи на посту головного тренера національної збірної України, Ірина разом з матір’ю підготувала двох олімпійських чемпіонок, 11 чемпіонок і близько 30 призерок світової першості; вона є організатором і автором ідеї проведення в столиці України щорічного турніру з художньої гімнастики «Кубок Дерюгіної», згодом – Гран-прі «Кубок Дерюгіної-Нафтогаз». З другого боку, художню гімнастику стрясали скандали, Ірину усували від суддівства і тренерської діяльності. Але так чи інакше, Дерюгіна багато років захоплює і дивує своєю цілеспрямованістю, величезною працездатністю, витривалістю і непохитністю волі. Ірина завжди твердо стоїть на ногах. Колись вона вражала уболівальників спортивною майстерністю, умінням володіти своїм гнучким і пластичним тілом, зберігаючи впродовж всього виступу жіночність і красу, гідну пензля художника. А нині приваблива Ірина Іванівна випромінює упевненість у своїх силах, а за непохитний внутрішній стрижень вона з гордістю носить ще один титул – «справжня леді Сталь».

Блохін Олег Володимирович

(народився у 1952 р.)

Видатний футболіст і тренер, кращий форвард київського «Динамо», кращий футболіст Європи (1975)

У родині Блохіних ніколи не говорили: «не бігай, не стрибай, сиди тихо»; навпаки – заохочували до руху обох синів, старшого Миколу і молодшого, що народився 5 листопада 1952 року, Олега. Це не дивно: адже їх мама Катерина Захарівна була багатократною чемпіонкою УРСР зі спринту, 68 разів вносила поправки в рекорди України, а батько Володимир Іванович, хоч і не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом і серйозно захоплювався футболом.

15 вересня 1962 року Олег Блохін, склавши вступний іспит – технічні прийоми і гру в міні-футбол, – заповнив облікову картку і став офіційним членом товариства «Динамо». Треба сказати, на іспиті він нічим особливо не виділився. Невисокий для свого віку, сором’язливий і досить непоказний хлопчик потрапив у команду Леонідова тільки завдяки надзвичайній швидкості реакції.

Після закінчення школи Олег був уже гравцем дублюючого складу «Динамо». Паралельно з постійними зборами і тренуваннями він заочно вчився в Київському державному інституті фізичної культури. У «дублі» Блохін пробув три сезони. Звичайно, він дуже хотів потрапити в основний склад, але сам розумів, що рано – багато футбольних елементів виявилися не закріплені, – і Олег відшліфовував техніку під керівництвом заслуженого тренера України М. Комана, весь час роздумуючи, кого ж із непереможних форвардів – А. Бишовця, А. Пузача, В. Онищенка або В. Хмельницького – зможе замінити. У листопаді 1971 року Блохін, уже повноправний гравець «Динамо», відстояв своє право бути членом збірної СРСР на ХХ Олімпійських іграх і влітку 1972-го разом із командою став бронзовим призером. Це був початок «ери Блохіна», який незабаром почав наводити страх на захисників і воротарів усього світу.

Щоб перерахувати всі перемоги і поразки Олега Блохіна, потрібно було б написати кілька книг (що і зробив у різні роки сам футболіст). Йому належать всі особисті рекорди в радянському футболі: за збірну СРСР він провів 112 матчів і забив 47 м’ячів, зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 голів. У п’яти сезонах Олег очолював список бомбардирів першості країни, 15 разів називався в трійках кращих гравців сезону (причому 13 – під першим номером), став семикратним чемпіоном СРСР, у різний час тричі був капітаном своєї команди, двічі входив у збірну команду Міжнародної федерації футболу (ФІФА).

Прощання Блохіна з київським «Динамо» відбулося в 1987 році. Відколи почалася перебудова, багатьох спортсменів стали запрошувати за кордон. Виїхав і Блохін. Протягом року він виступав за австрійську команду «Форвертс». Уболівальники побачили останній матч свого кумира в Києві 28 червня 1989 року: грали збірна ветеранів СРСР і збірна зірок світового футболу.

Легендарний форвард переїхав на Кіпр. Рік він

1 ... 124 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галерея національних героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проект «Україна». Галерея національних героїв"