Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

поза садом їхав, а він крадеться, а тоді як шугоне в кущі...

— Що ти кажеш? У нас же й красти нічого.

— І високий такий, метрів два.

— Ти диви! Ану ходім глянемо.

— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як віл. Самі не впораємося.

— Та ну! Як-небудь! Сокиру візьмемо, серпа. Стривай, я зараз,— вона заскочила в сіни і за мить винесла звідти серп, сокиру і електричний ліхтарик.

— Якби я щоразу до сусідів зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо!

Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть зами-лувався нею.

— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева.

— Отам у кущах,— підказав я.

Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого.

Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє «до вас дядько Петро і дядько Микола», одразу дременув.

— От бачиш — нема,— весело сказала Галина Сидорівна.— Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.

— Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було досадно, що вчителька не вірить.

— Ну, може, може,— заспокоїла вона мене.— Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотілося... Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захиснику мій.

Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності.

— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися?

Вся приємність одразу зникла.

— Не знаю,— буркнув я.— Ну, я піду. До побачення.

— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили...

Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав.

І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч.

Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я... Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якийсь не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну і хай! Хай її обкрадають, раз так.

І така мене байдужість охопила до всього на світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув.

РОЗДІЛ XVII

МилА, ^Шс*/і1ЛЛ60і4ОумЬ ^0 «Ро^С/Аі^£лиіА-Я <^л^ОЛЬНХ>Ї ^ЛйЯАЛІЇ».

г^ЛЛ.уС\ґСЯ.

З 101 НДЛДЛ, нЛОйл|оІ1Л-

На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не міг заснути — скільки ж переживань на мене навалилося.

Прокинувсь я від того, що мене торсав за плече дід:

— Вставай, діячу! Царство Боже проспиш. Через тебе радянська влада керувати не може.

Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дриґнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно:

— Не займайте, діду! Я сплю... Я спати хочу...

Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру:

— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну!

Я вмить підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима:

— Га? Що? Хто?

— Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш.

Я вскочив у штани й вилетів на вулицю.

Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за

лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.

Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж у другу кімнату.

— Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда.— Поганяй назад! Отут-о!

Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили:

— Алло!

— Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос.— Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під'їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти. Чому з тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об'єктивно. Зрозумів? Запам’ятав? Федорищенко. Інспектор райвно.

— Ага. Ясно. Ясно, товаришу Федорищенко,— сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, пацана.

— Тепер слухай,— вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово).— Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Слідкуй за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно?

— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Значить, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілось вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось.

— Слухайте! — І голос у мене зірвався.— Слухайте, а... а...— я не знав, що сказати,— а... а... а як вас по батькові?

— Тю! — він затнувся і раптом розсміявсь.— От! Я й сам не знаю, як ім'я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так.

Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.