Читати книгу - "Вежа блазнів"

зумів визначити в неї вроджений вивих стегна. Вона пройшла повз них, втираючи сльози.

— Вирячатися, — дорікнула Рейневанові рудоволоса, — неввічливо, тут цього не схвалюють. Ходімо. Доміна чекає.

Рейневан знав, що титул доміни — або Старухи — належав головній чарівниці, яка була водночас проводиркою польотів і першою жрицею шабашу. Тому, хоча в глибині душі він мав надію побачити жінку хоч трохи менш відразливу, ніж Шпренгерова, Крамерова й ті потвори, що їх супроводжували, проте радше не сподівався, що то буде особа іншого віку, ніж, м'яко кажучи, похилий. Одним словом, він очікував, що доміна і справді буде старою. А от тим, чого він аж ніяк не сподівався, була Медея. Цірцея. Іродіада. Убивчо приваблива, втілення зрілої жіночності.

Вона була висока, поставна, будовою тіла заявляла про авторитет, давала передчуття і передсмак сили. Високе чоло над правильними бровами прикрашав сріблистий серп, блискучий рогатий півмісяць, із шиї звисав золотий хрест анкг, crux ansata[456]. Лінія губ говорила про рішучість, прямий ніс наводив на думку про Геру або Персефону з грецьких ваз. Її смолисто-чорне волосся зміїним каскадом спадало в божественному безладді на шию, хвилею стікало з плечей, зливаючись чорнотою із накинутим на спину плащем. Сукня, що виднілася з-під плаща, змінювала колір у світлі вогнища, переливаючись безліччю відтінків то білого, то міді, то пурпуру.

В очах доміни були мудрість, ніч і смерть.

Вона впізнала його відразу.

— Толедо, — промовила вона, і голос її був, наче вітер з гір. — Толедо і його шляхетна joioza. Уперше серед нас? Вітаю.

— Вітаємо тебе, — Рейневан поклонився, Ніколетта зробила реверанс. — Вітаємо тебе, домно.

— У вас є до мене прохання? Ви просите заступництва?

— Вони хочуть, — проговорила рудоволоса, яка стояла за ними, — лише висловити свою повагу. Тобі, домно, і Великій Троїстій.

— Приймаю. Ідіть з миром. Святкуйте Мабон. Прославляйте ім'я Всематері.

— Magna Mater! Славімо її! — повторив бородань, який стояв біля доміни, з прикрашеною оленячими рогами головою та звіриною шкурою, що спадала на спину.

— Слава! — повторили три відьми, які стояли за ним, піднімаючи мітли і золоті серпи. — Ейя!

Вогонь вистрелив угору. Казан бухнув парою.

* * *

Цього разу, коли вони спускалися схилом у сідловину поміж вершинами, Ягна не дала себе втримати й негайно спрямувала свої сягнисті кроки туди, звідки долинав найгучніший гамір і доносився найміцніший запах перегнаних напоїв. Незабаром, пропхавшись до кадовба, вона вже жлуктала сидр так, що аж у горлі булькало. Рудоволоса не стримувала її, бо й сама охоче прийняла кухву, яку їй підніс вухатий волохач, немов близнюк подібний на Ганса Майн Ігеля, того, котрий місяць тому відвідав на бівуаку Рейневана і Завішу Чорного з Гарбова. Рейневан, приймаючи чашу, замислився над плином часу і тим, що цей час змінив у його житті. Сидр був такий міцний, що аж закрутило у носі.

У рудоволосої було безліч знайомих серед гуляк — як серед людей, так і серед нелюдей. З нею сердечно віталися мавки, дріади, русалки, лиски і водянички, обіймалися і цілувалися опасисті червонощокі селянки. Церемонно й елегантно вклонялися їй жінки в розшитих золотом сукнях і багатих накидках, з обличчями, частково прикритими масками з чорного атласу. Щедро лилися сидр, грушевик і сливовиця. Навколо штовхалися і товклися, тому Рейневан обійняв Ніколетту. «Їй тут варто би було носити маску, — подумав він. — Катажина, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці, мала би бути тут у масці. Як інші шляхтянки».

Гуляки, трохи підпивши, зайнялися, звичайно ж, плітками й теревенями про знайомих.

— Я бачила її нагорі, в доміни, — рудоволоса показала очима на каліку зі світлою косою й лицем, опухлим від сліз, яка прокульгала неподалік. — Що з нею?

— Звичайна справа, звичайна кривда, — знизала повними плечима гладка мірошничиха, на вбранні якої тут і там іще залишалися сліди борошна. — Дарма до доміни ходила, дарма просила. У проханні доміна відмовила. Наказала покладатися на час і на долю.

— Знаю. Я сама колись просила.

— І що?

— Час, — рудоволоса зловісно вишкірила зуби, — приніс, що треба було. А долі я трішечки посприяла.

Відьми вибухнули реготом, від якого в Рейневана волосся на голові стало сторчма. Він розумів, що bonae feminae спостерігають за ним, злився, що стирчить як стовп, перед стількома прекрасними очима, виглядаючи як якийсь наляканий примітив. Він відпив із чаші, щоби додати собі сміливості.

— Надзвичайно багато… — почав він, відкашлявшись, — Надзвичайно багато тут представників Древніх племен…

— Надзвичайно багато?

Він озирнувся. Не дивно, що Рейневан не почув кроків, бо тим, хто стояв у нього за спиною, був альп — високий, темношкірий, з білим як сніг волоссям та з гострими вухами. Альпи рухалися безшелесно, почути їх було неможливо.

— Надзвичайно багато, кажеш? — повторив альп. — Гм, може, ти ще дочекаєшся звичного, хлопче. Те, що ти називаєш Древнім, може, стане Новим. Або Оновленим. Надходить час змін, чимало переміниться. Зміниться навіть те, що багато хто, навіть дехто із тут присутніх, вважав незмінним.

— Вони і далі так вважають, — сказав, прийнявши, видно, на свій рахунок ущипливі слова альпа, індивід, якого Рейневан найменше сподівався зустріти в цьому товаристві, а саме — священик з тонзурою. — І далі так вважають, бо знають, що деякі речі вже ніколи не повернуться. Не можна двічі увійти в ту саму річку. У вас був свій час, пане альпе, своя епоха, ера, навіть свій еон. Та що поробиш, omnia tempus habent et suis spatiis transeunt universa sub caelo[457], на все є свій час і своя година. А що минуло, те не повернеться. Попри будь-які зміни, на які, до речі, чекає багато хто з-поміж нас.

— Повністю, — вперто повторив альп, — зміниться картина і порядок світу. Усе зреформується. Раджу вам звернути погляди на південь, на Чехію. Там упала іскра, з неї розгориться полум'я, у вогні очиститься Природа. Зникнуть з неї речі злі і нездорові. З півдня, з Чехії, прийдуть Зміни, деяким речам і справам кінець настане. Зокрема, книга, яку ви так охоче цитуєте, опуститься рангом до збірника приказок і прислів'їв.

— Від чеських гуситів, — покрутив головою священик, — не сподівайтеся надто багато, в окремих питаннях вони святіші, я б сказав, від самого папи римського. Не піде, здається мені, ця чеська реформа в потрібний бік.

— Суть реформи, — промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, — і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити… То це