Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

нього, охоплена жалем і жахом. Я не могла схопитися руками за кору, а чари мені в цьому місці не відповідали. Та мені не вистачало терпіння просто стояти й дивитися.

Потім йому вдалося нахилитися вперед. Він прошепотів Саркановим голосом: «Аґнєшко», — а тоді зник; його обличчя щезло у великій темній порожнині, що відкрилась у стовбурі. Я взялася за краї та залізла в порожнину, у темряву слідом за ним. Коріння дерева було близьке й туге; від вологого теплого запаху нещодавно розритої землі, а також від залишків запаху вогню та диму мені забило ніс. Мені хотілося вилізти назад; я не хотіла там бути. Проте я знала, що повертатися не слід. Я була тут, усередині дерева. Я штовхалася, пхалася та продиралася вперед, усупереч усякому чуттю та жаху. Змусила себе витягнути руку й відчути довкола себе побите, обпалене дерево; тріски проколювали мені шкіру, а живиця заклеювала мені очі та ніс, позбавляючи повітря.

Мої ніздрі були повні дерева, гнилі та гару.

— Аламак, — хрипко прошепотіла я заклинання для проходження крізь стіни, а тоді проштовхалася крізь кору й побите дерево, повернувшись до задимлених решток серцегаю.

Я вийшла на курган; моя сукня аж позеленіла від живиці, а за мною було розтрощене дерево. Світло «Виклику» досі палало з того боку води, а останні неглибокі залишки озерця сяяли в ньому, наче повний місяць просто над обрієм, так яскраво, що аж дивитися було боляче. Саркан був на іншому кінці озерця та стояв на колінах. Вуста в нього були мокрі, з руки капало, і лише вони не почорніли від сажі, бруду та диму; він зачерпнув води й підніс її до вуст. Він напився з Веретена, як води, так і сили, щоб набратися снаги й зачитати «Виклик» самотужки.

Але тепер королева Пущі стояла над ним, обвивши його шию довгими пальцями, щоб задушити; з берега його коліньми й ногами дерлася вгору срібна кора, а він відчайдушно намагався позбутись її хватки в себе на горлі. Вона відпустила його та крутнулася, криком висловивши протест проти моєї втечі; надто пізно. Наді мною величезна зламана гілка серцедерева з протяжним стогоном відламалася від стовбура й нарешті впала, загуркотівши й лишивши відкриту неглибоку рану.

Я зійшла з кургану, щоб зустрітися з нею на мокрому камінні, тим часом як вона, розлючена, йшла на мене.

— Аґнєшко! — хрипко закричав Саркан, витягнувши руку та борсаючись, наполовину заритий в землю. Та щойно діставшись мене, королева Пущі сповільнилась і зупинилася. Світло «Виклику» осяяло її ззаду — осяяло жахливе зараження в ній, гірку чорну хмару довгого відчаю. Та воно пролилося й на мене, на мене та крізь мене, і я зрозуміла, що вона побачила, як з мого обличчя на неї визирає хтось інший.

Я бачила в ній, куди вона пішла з гаю: як вона вистежила їх, усіх людей вежі, і чаклунів, і фермерів, і лісорубів. Як вона садила одне заражене серцедерево за іншим у корінні власного горя та живила це горе надалі. Я відчула, як у мені глибоко й повільно ворушиться жаль Лінайї, переплетений з моїм жахом: жаль, скорбота і гризота. Королева Пущі теж це побачила, і тому застигла переді мною, тремтячи.

— Я зупинила їх, — сказала вона; її голос нагадував шкряботіння гілки об віконну шибку вночі, коли уявляєш, що то шкрябає надворі якесь темне створіння, намагаючись залізти всередину. — Я мала їх зупинити.

Вона говорила не зі мною. Її очі дивилися поза мене, глибоко вдивляючись в обличчя її сестри.

— Вони спалили дерева, — промовила вона, благаючи про розуміння ту, що давно зникла. — Вони їх зрубали. Вони завжди їх рубатимуть. Вони приходять і йдуть, наче пори року, наче зима, якій байдуже до весни.

Її сестра вже не мала голосу, щоб говорити, але до моєї шкіри прилипла живиця серцедерева, а його коріння йшло глибоко в мене під ногами.

— Нам слід піти, — неголосно сказала я, відповівши за нас обох. — Нам не слід залишатися вічно.

Тоді королева Пущі нарешті подивилася на мене, а не крізь мене.

— Я не могла піти, — сказала вона, і я зрозуміла, що вона намагалася. Вона вбила володаря вежі та його вояків, вона обсадила всі поля новими деревами, і вона прийшла сюди зі скривавленими руками, щоб нарешті заснути разом зі своїм народом. Але вона не змогла вкорінитися. Вона запам’ятала не те, що треба, і надто багато забула. Вона запам’ятала, як убивати і як ненавидіти, і забула, як рости. Зрештою вона спромоглася лише на одне — лягти поруч із сестрою, не зовсім снити й не зовсім померти. Я потягнулася та взяла з однієї гілки розтрощеного дерева, яка висіла низько, єдиний плід, який чекав, сяйливий і золотий. Я простягнула його їй.

— Я допоможу тобі, — сказала я їй. — Якщо ти хочеш її врятувати, то ти це можеш.

Вона підняла очі на розбите дерево, що помирало. З її очей витікали каламутні сльози із суміші бруду, попелу та води, що стікали з її щік потужними брунатними струменями. Вона повільно підняла руки, щоб узяти в мене плід; її довгі вузлуваті тонкі пальці обережно, ніжно обкрутилися довкола нього. Вони злегка торкнулися моїх, і ми поглянули одна на одну. На якусь мить крізь дим, що закручувався між нами, здалося, ніби я могла бути тією донькою, на яку вона сподівалася, дитиною між народом вежі та її власним; вона могла бути моєю вчителькою та наставницею, як книга Яги, що вказувала мені шлях. Ми могли б узагалі ніколи не ворогувати.

Я схилилася й набрала в один скручений листочок трохи води для неї, останні залишки чистої води, що залишилася в озерці. Ми разом піднялися на курган. Вона піднесла плід до рота й надкусила; його сік потік, капаючи, з її підборіддя блідо-золотавими цівками. Вона заплющила очі й стала там. Я поклала на неї руку, відчула ненависть і пекучий біль, який скрутився глибоко в ній лозою-душителькою. Другу руку я, втім, поклала на дерево-сестру й потягнулася до глибокого колодязя в ній, до тиші та спокою. Удар блискавки її не змінив; спокій залишиться, навіть коли дерево впаде повністю, навіть коли роки обертатимуть його на порох, повертаючи в землю.

Королева Пущі притулилася до відкритої рани дерева й обхопила руками почорнілий стовбур. Я віддала їй останні краплі води з озерця, вилила їх їй до рота, а тоді торкнулася її шкіри й тихо, дуже просто сказала:

— Ваналем.

І вона почала змінюватися. Віднесло геть останні залишки її білої сукні, а звуглена поверхня її обпаленої шкіри стала відлущуватися величезними чорними пластівцями, тим часом як із землі довкола неї широкою сріблястою спідницею закрутилася вгору свіжа нова кора, що торкалася розтрощеного стовбура старого дерева та зливалася з ним. Вона востаннє розплющила очі й подивилася на мене з раптовим полегшенням, а тоді вона зникла; вона росла, а з її ніг вирвалося над старим