Читати книгу - "Чигиринський сотник"

й спустився з неба на землю. Іде собі, аж при дорозі якийсь дядько жито жне. Ухоркався геть, сорочка до спини прилипла… Втомився, чоловіче добрий? — питає господь. — Авжеж, — каже дядько. — То на осьо ковтни сеї живиці… зразу легше стане! — каже йому Господь. Той і приклався до пляшки. Раз ковтнув, удруге… а тоді як почав дудлити! Господь давай видирати у нього ту пляшку… де там, не дає! На силу Божу забрав. Глянув, а там тільки на дні лишилося…

— Хто горілки не п’є — той у пеклі сковороди розпечені буде лизати! — вкинув Михась.

— О-то-то, — кивнув характерник. — Не п’ють її тільки бусурмани, а ти ж, хазяїне, хрещена душа!

Небіжчика аж пересмикнуло.

— А я кажу — забрав її притьмом! — поволі повторив він.

— То, може…

— Та забери сюю баклагу, щоб нею і не смерділо! — гаркнув небіжчик і гахнув кулаком по столу. — Я її й духу чути не можу!

Семен схопився з-за столу і, перехрестившись, нап’яв бриля.

— Ти куди, брате? — поспиталася Килина, що стояла в кочергах ні жива ні мертва.

— Та піду я… жінка вдома жде!

— А вечеря?

— Так ще ж поратися треба… он свині верещать, аж сюди чути! А ви вечеряйте, люде добрі, вечеряйте… — буркнув він, озирнувшись.

Коли двері за ним зачинилися, небіжчик звів дух. Очі його світилися зеленим огнем, у куточках рота виступила піна.

— Давай уже їсти!.. — звелів він Килині. Й до характерника: — А ти тут мені запорозьких порядків у хаті не заводь! Я тобі кажу, що не заводь мені їх у хаті, вражий сину! Знаю я вас, запорожців: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл! Я тобі кажу, що ви і ноги на стіл, немов тії свині!

— Та все, все… — поспішно сказав Обух, прибираючи баклагу зі столу. — Не хочеш — не треба, нам більше зостанеться!

Килина принесла сало у полумиску й поставила на столі.

— А борщ постолами будемо їсти… га, жінко? — понуро спитався мрець.

— Зараз… зараз, Іванцю!

Молодиця хутко шатнулася до мисника, і Обух значуще зиркнув на неї.

— Осьо, люде добрі… ой!

Дерев’яна ложка глухо торохнула об ніжку стола.

— Я сама… сама достану! — вигукнула Килина.

Михась зазирнув під стіл — і захолов од жаху: ноги в мерця були чорні й кудлаті, як у барана! Він обернув голову — й зустрівся з переляканим поглядом Килини. Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а потім випросталися.

— Ну, — сказав небіжчик, — довго ти там ще длятимешся?

— Іване… — прошепотіла молодиця.

— І що?

Килина поволі провела по обличчю рукавом.

— А чого… чого це ноги в тебе такі кудлаті?

Всі замовкли, і лише чутно було, як вода скапує у цебро з мокрого рушника, що висів на миснику.

— Та, — сказав урешті мрець, дивлячись убік, — холодно було… То я поліз на горище та пошив собі зі старого кожуха такі кожушані чоботи!

— Таж спека надворі! — вигукнула Килина. — Ти що, Іване?!

Мрець понуро глипнув на неї.

— А тобі яке діло? — поволі поспитався він. — Ти розуму мене будеш вчити?

Обух поворухнувся.

— Подумаєш, велике диво! — сказав він помирливо. — Он у нас був один козак на Січі, то на лиманах болотяної лихоманки вхопив… І що ви думаєте? Надворі спека аж кипить, а його як почне було трясти та морозити, то мусить кожуха вдягати! Сидить ото під куренем на самісінькому осонні й дригонить, мов холодець…

— Та й що? — поспиталася Килина.

Обух махнув рукою.

— Вмер, що ж іще!

— Туди йому й дорога! — буркнув небіжчик. — Давайте вже їсти будемо, а то й не рано…

— Оце й правильно, — сказав Обух. — Їсти — діло не ледаче!

— В мене аж шкура болить, так їсти хочеться, — докинув Михась.

Та й похапали ложки і заходилися вечеряти.

Поночі, коли вони вже лежали в стодолі, повкривавшись киреями, малий козак запитав:

— А що, чорти і справді горілки бояться?

Обух перевернувся на другий бік.

— А певно, сину! Вона для них, як свячена вода, — тільки дух почують, то їх аж коробить!

— А як покропити чорта нею, то що буде?