Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

заклопотаний своїми міркуваннями, послав капітана під три чорти.

— Ну, тайфун — дурниця собача. Додайте ходу…

Капітан похмуро дивився з містка на небо, що швидко затягувалося. Наказав задраїти люки, кріпити на палубі шлюпки і все, що могла змити вода.

Океан хмурнішав. Рвучко налітав вітер, загрозливим свистом попереджав моряків про близьке лихо. На місце вісників урагану- високих пірчастих хмар — посунули низькі хмари, що клубочилися. Вітер дедалі грізніше хвилював океан, пробігав неспокійними брижжами по величезних хвилях.

І от зі сходу почала сунути чорна, як кожушина, низька хмара зі свинцевою глибиною. Пориви вітру стали загрозливі. Хвилі перекочувалися через борт. І вже не брижами м’ялися горби сіро-холодних хвиль, — вітер зривав з них цілі запони, застилав туманом водяного пилу… Капітан сказав Зої та Гаріну:

— Ідіть униз. За чверть години ми будемо в центрі тайфуну. Мотори нас не врятують.

Ураган накинувся на «Арізону» з усім шалом одинадцяти балів. Яхта, занурюючись, нахиляючись з борту на борт так, що днище оголювалося до кіля, вже не слухаючись ні керма, ні гвинтів, мчала колами спіралі, що звужувалися, до центра тайфуну, або «вікна», як його називають моряки.

«Вікно», діаметром іноді до п’яти кілометрів, — центр обертання тайфуну; вітри силою в дванадцять балів мчать з усіх напрямків навколо «вікна», врівноважуючи свої сили на його периферії.

Туди, у таке «вікно», затягувало виром жалюгідну шкаралупку — «Арізону».

Чорні хмари торкалися палуби. Стало темно, як уночі. Боки яхти тріщали. Люди, щоб не розбитися, чіплялися за будь-що. Капітан наказав прив’язати себе до поручнів містка.

«Арізону» підняло на гребінь водяної гори, поклало на борт і жбурнуло у вир. Нараз сліпуче сонце, миттєва безвітряність і зелено-прозорі, сяючі, як із рідкого скла, хвилі — десятиповерхові громаддя, що стикалися з оглушливим сплеском, ніби сам цар морський, Нептун, оскаженівши, ляскав у долоні…

Це й було «вікно», найнебезпечніше місце тайфуну. Тут потоки повітря линуть стрімко вгору, піднімаючи водяну пару на висоту десяти кілометрів, і там розкидають її плівками пірчастих хмар — верхніх вісників тайфуну…

З борту «Арізони» хвилі змили все: шлюпки, обидві ґратчасті вежки гіперболоїдів, димар і капітанський місток разом з капітаном…

«Вікно», оточене темрявою і обертальними ураганами, мчало океаном, тягнучи на колотнечі жахливих хвиль «Арізону».

Мотори перегоріли, кермо зірвало.

— Я більше не можу, — простогнала Зоя.

— Колись це має скінчитись… О чорт! — хрипко відказав Гарін.

Обоє вони були побиті, вимучені ударами об стіни і об меблі. Гаріну розсікло чоло. Зоя лежала на підлозі каюти, вхопившись за ніжку прикрученої койки. На підлозі разом з людьми перекочувалися чемодани, книжки, що випали із шафи, диванні подушки, коркові пояси, апельсини, черепки посуду.

— Гарін, я не можу, викинь мене в море…

Від сильного поштовху Зоя відірвалася од койки, покотилася. Гарін сторчма перелетів через неї, вдарився об двері…

Пролунав тріск, оглушливий хрускіт. Гуркіт падаючої води. Людський зойк. Каюта розвалилася. Могутній потік води підхопив двох людей, жбурнув їх у кипучий зелено-холодний вир…

Коли Гарін розплющив очі, за десять сантиметрів од його носа маленький рачок-самітник, що заліз до половини в перламутрову черепашку, вирячивши очі, здивовано ворушив вусами. Гарін над силу зрозумів: «Так, я живий…» Але ще довго не в змозі був підвестися. Він лежав на боці, на піску… Права рука була ушкоджена. Морщачись од болю, він все ж підібгав ноги, сів.

Неподалік, нагнувши тонкий стовбур, стояла пальма, свіжий вітер тріпотів її листям… Гарін підвівся, похитуючись, пішов. Навколо, куди б він не глянув, бігли і, добігши до низького берега, з шумом розбивалися зелено-сині, залиті сонцем хвилі… Декілька десятків пальм простерло по вітру широке, як віяла, листя. На піску там і тут валялися скалки дерева, ящики, якесь ганчір’я, канати… Це було все, що лишилося від «Арізони», яка розбилася разом з усім екіпажем об рифи коралового острова.

Гарїн, накульгуючи, поплентався в глибину острівця, туди, де більш підвищені місця заросли низьким чагарником та яскраво-зеленою травою. Там лежала Зоя на спині, розкинувши руки. Гарін нахилився над нею, боячись доторкнутися до її тіла, щоб не відчути холоду смерті. Але Зоя була жива, — повіки її затремтіли, запалені губи розтулилися.

На кораловому острівці сіріло озерце дощової води, гіркуватої, але придатної для пиття. На відмілинах — черепашки, дрібні черепашечки, поліпи, креветки, — все, що колись було за харч первісній людині. Листя пальм могло правити за одяг і прикривати від полуденного сонця.

Двоє голих людей, викинутих на голу землю, могли якось жити… І вони почали жити на цьому острові, загубленому в пустелі Тихого океану. Не було навіть надії, що мимо пропливе корабель і, помітивши їх, візьме на борт.

Гарін збирав черепашки або сорочкою ловив рибу в прісному озерці. Зоя знайшла в одному з викинутих ящиків з «Арізони» п’ятдесят примірників книжки розкішного видання проектів палаців та розважальних павільйонів на Золотому острові. Там же були закони і статут придворного етикету мадам Ламоль — повелительки світу…

Цілими днями в тіні куреня із пальмового листя Зоя перегортала цю книжку, створену її ненаситною фантазією. Інші сорок дев’ять примірників, оправлених в золото і сап’ян, Гарін використав як огорожу для захисту од вітру.

Гарін і Зоя не розмовляли. Навіщо? Про що? Вони все життя були одинаками і ось здобули нарешті повну, цілковиту самотність.

Вони збилися у підрахунку днів, — перестали їх лічити. Коли проносилися грози над островом, озерце наповнювалося дощовою водою. Минали місяці, коли з безхмарного неба люто пекло сонце. Тоді їм доводилося пити тухлу воду…

Можливо, і тепер Гарін та Зоя збирають молюсків та устриць на цьому острівці. Наївшись, Зоя сідає гортати книжку з чудовими проектами палаців, де серед мармурових колонад і квітів височить її чудова статуя із мармуру, — Гарін, уткнувшися носом у пісок і прикрившись зотлілим піджачком, хропе,