Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

б тільки слухати спів. Вона слухала і марила. Їй снилася дівчина-дакотка, яка виїхала човном на озеро шукати свого коханого. Але вона знайшла лише його сагайдак з стрілами, що плавав на блискучій поверхні води. Тоді вона віддала свого човна на поталу хвилям і загинула в озері.

Коли Грозова Хмара удосвіта, раніше, ніж звичайно, розплющила очі, у небі мерехтів лише перший відблиск світанку. Місяць і зорі вже поблідли на його тлі. Вода шуміла в долині. Ще всі спали; навіть собаки лежали, скрутившись і уткнувши морди у шерсть. Лише одна тонка постать підвелася: вона стояла на колінах у траві й заплітала своє довге важке волосся. Тоді внизу, на краю затоки, виринула з імли світанку ще одна тінь і почала поволі наближатись. Дівчина, що стояла навколішки, нібито злякалась. Вона нахилилася ще нижче і сховала обличчя. Тінь чоловіка безшумно пройшла повз неї і майнула уверх схилом до вершини, гнучка, мов гірський лев, що готується до стрибка.

Грозова Хмара знову заплющила очі й терпляче чекала, поки її розбудять. Ніхто не повинен знати, що вона вже не спить.

Останній день теж збіг у тиші й бездіяльності. Грозова Хмара і Ящірка знову сиділи біля Унтшіди. Стара сказала дівчатам, що наступної ночі табір вирушить.

— Коли сонце піде спати, — сказала вона, — ми переправимось через річку. Ви обидві поїдете верхи на трофейних конях, які подарував Ведмежим хлопцям їхній батько Четансапа. Ці коні великі, а ви малі, але сором був би вам, якби ви впали з них.

— Авжеж, сором, і Ведмежі хлопці глузували б з нас, — відповіла Грозова Хмара. — Та ми не такі дурні.

Унтшіда усміхнулась і встала, щоб сказати і решті жінок, що вони мають робити.

День поволі згас. Коли сонце у червоній заграві зникло за обрієм і дрозди заспівали свою вечірню пісню, в таборі все ще не було помітно ніякого руху і пожвавлення. Коні паслися, собаки шастали довкола. Сіра вовкодавиця лизала свій приплід — чотирьох щенят. Грозова Хмара вже уподобала одне чорненьке, яке хотіла взяти собі. Уїнона пообіцяла його дівчинці, якщо дозволить Токай-іхто.

Маленька дівчинка зітхнула і погладила цуценя. Замиготіли перші зорі шостої ночі.»

З річкової долини потягло вітром, і шум води у темряві залунав гучніше.

Унтшіда підвелася з свого місця. Це було знаком усім готуватися. Ніхто не промовив жодного слова. Жінки й дівчата, яким було звелено перенести човни, легко підняли їх і раніш від інших почали спускатися довгим ланцюжком у долину. Інші пішли з дітьми до коней. Собаки з гавкотом гасали навкруги, бо вдалині, в прерії, і внизу, в долині річки, зухвало задзявкало кілька койотів. Грозова Хмара і Ящірка знали: ці койоти — розвідники племені, що подавали сигнали. Дівчатка привели двох великих драгунських коней і без сторонньої допомоги вилізли на них. Їхні дитячі руки упевнено тримали повід; коні слухняно йшли довгим цепом вниз до затоки.

Копита хлюпали по калюжах, залишених спадаючою повіддю. Шлях ішов незліченними звивинами навколо прибитих водою дерев, гілля і коріння та навколо чагарника, що ріс на березі. Верби хитали вітами від легкого подиху нічного вітру. Було дуже темно. Собаки не переставали валувати; шум річки усе наближався й наближався.

На дні головної долини ще стояла глибока вода. Жінки, що пішли попереду, вже спустили човни на повільно текучу поду, поклали на них вантаж і почали гребти, обминаючи горби. Вершники ще лишались на конях; вода сягала їм до ніг. Собаки замовкли і пустилися вплав.

Але ось вода, виграючи мінливими переливами, стрімко понеслась — почалося справжнє річище. Грозова Хмара і Ящірка розпізнали у темряві на конях групу воїнів, а між ними Четансапу на його трофейному сиваші. Воїни зупинилися на затопленому березі річки. Друга половина загону стояла в бойовій готовності вгорі біля височини на краю прерії. Але ворога не було видно.

Грозова Хмара і Ящірка їхали у кінці валки. Уїнона в своєму шкіряному човні повернула назад, щоб забрати обох дівчаток. Вони спритно ковзнули з коней у шкіряний казан і заходилися гребти. З води виринуло обличчя, що, певно, належало Хитрому Боброві. На тому боці усе ще скакав на сиваші Четансапа, заганяючи в річку останніх драгунських коней.

Коли човен Уїнони з дітьми, перепливши річище, знову опинився в майже стоячій воді і без труднощів проплив між горбами, що стриміли з річки, серце Грозової Хмари забилось сильно і лунко. Вона ще раз озирнулася на покинутий південний берег. Ось готові до бою вершники ураз повернули коней і теж поскакали вслід за іншими у долину річки. Але один-єдиний зостався на місці. Він стояв чорною тінню на тлі чорної ночі.

Човен підганяли легкі удари весла, і він нісся вперед. Покинутий берег відступав усе далі й далі. Тінь самотнього вершника все більше зливалася з темрявою. Токай-іхто залишився сам.

Діти ступили на північний високий берег річки, досягти якого було їхньою заповітною мрією. Вони допомогли Уїноні витягти човен на берег і вилізли на мокрих коней. Довга валка вже вишикувалась і, облита таємничим світлом місяця, потяглася на північ прерії. Вдалині протрюхав вовк. Похитуючи головами, йшли в'ючні коні і присадкуваті мули. «Перед вів сиваш Четансапи; його ясна шкура вилискувала в нічному світлі. Діти прислухались. Позаду них шуміла річка. Але ще досі не пролунав жодний постріл.

По той бік, на покинутому березі, вороги лише тоді нападуть на вождя, коли жодне вухо не почує цього і жодне палке серце не зможе повернути коня.

БОРОТЬБА ІЗ ЗАЧАРОВАНИМ БІЗОНОМ

Ведмежі хлопці й розвідник Чорна Скеля не сиділи без діла на протилежному березі Мулистої води. Перш за все вони зняли шкуру з лозового кістяка човна, щоб використати її замість ковдри. Добре загорнувшись у неї, індійці перебули зливу і змокли не більше ніж тоді, коли переправлялися через річку. Великі переходи останніх днів зовсім зморили хлопців,