Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Ковбик витер піт з чола: «Ні, таки інтуїція мене ніколи не зраджувала…» Він зачинився у кабінеті й знов схопив трубку.

— Вас викликає до себе Валентин Григорович, — прошипіла мембрана.

Ковбику спочатку здалося, що це його інтуїція говорить.

— Я не почув… Що ви сказали, Миколо Юхимовичу?

— Вас викликає Валентин Григорович, — повторив Микола Юхимович — Тепер ви чуєте?

— Добре чую! А з якого питання? Може, свого заступника послати, Хлівнюка? Я сьогодні якраз на нього наказ видав… Перевів з вео…

— Вас особисто викликають.

— Але…

— Що «але»?

— Це не дуже доречно, Миколо Юхимовичу.

— Чому «не дуже доречно»?

— Хворий я, Миколо Юхимовичу. Поясніть ви там йому. Вам же ближче. Погано почуваю себе. Серце перебої дає. Голова трі… розривається. Оце зараз з вами розмовляю й стою. Сісти не можу. У спині штрикає,— Ковбик і справді стояв. Це він завжди робив, коли говорив по телефону із старшими за себе. Не за роками — за посадою. Про цю його звичку знали навіть угорі.

— Мабуть, перебрали? У вас же там, кажуть, як не замочування премій, то обмивання прогресивки. Або споювання ревізорів… Як не іменини, то звіздини…

— Наклеп усе це… Наговір… Усі вони мені заздрять… Кожний з них, я вам, як братові, Миколо Юхимовичу, признаюсь, мітить на мою папаху…

— До речі, а що це у вас за папаха? Генерала вдаєте з себе? Це ще для чого?

— Наговорили! І про це доповіли. Сама мерзота працює…

— Що ж у вас — жодної порядної людини у «Фіндіпоші» нема?

— Чому ж, Миколо Юхимовичу…

— Окрім вас, звичайно…

— Є гарні… люди. Працівники чудові… Ну, наприклад, Клавдій Миколайович Хлівнюк… Перспективний учений Михайло Ховрашкевич… Подає чималі надії Масі… Георг Панчішка… Сідалковський… Жаль тільки, що Сідалковський залишає нас… Але ми його, можна сказати, виховали, виростили… Тепер забирають вище…

Микола Юхимович ніби не слухав Стратона Стратоновича, бо продовжував своєї:

— От, от… Тут якраз днями заходили до нас Ховрашкевич з Панчішкою. Так вони, між іншим, усе підтвердили…

— Що підтвердили?

— Те, про що написав нам Кнюх… Документи представив. Щоправда, копії, але…

Стратон Стратонович відчув, як ноги поступово стають ватяними і важкими, ніби поміж вати хтось ще наливає холодного олова. Він спочатку уявив Кнюха, а тоді уже своїх блюдолизів Ховрашкевича й Панчішку, як вони там усе те підтверджували… «То погруддя ніби й Стратона Стратоновича, але насправді то не Ковбик, то Демокріт. Ми так те погруддя й думаємо поставити у коридорі і підписати: Ковбик… Вибачте, Демокріт, а мати на увазі Ковбика. Вони, знаєте, так між собою схожі… особливо, коли дивитися на погруддя. І не відрізниш, де Ковбик, а де Демокріт…» Стратон Стратонович аж очі заплющив…

— Чого ви там мовчите? — почув він десь далеко голос Миколи Юхимовича. — Заснули, чи що?

— О божечки-божечки, — раптом завив Ковбик, відклавши трубку набік.

А мембрана тим часом дивовижним голосом гнома, ніби десь із попільнички, кричала:

— Алло-о! Алло-о!

— Наче уві сні! — мовив до себе Ковбик і приклав трубку до вуха.

— Алло-о! Алло-о! — гукав його Микола Юхимович.

— Слухаю вас, Миколо Юхимовичу, — перейшов на шепіт Стратон Стратонович.

— А чого ви так довго мовчали? Воду пили?

— Валідол ковтав, Миколо Юхимовичу. Серце у мене, — ще тихіше мовив Ковбик. — Раптом так схопило… Ви собі й уявити не можете… Ніби обценьками… З обох боків… Аж дихання сперло… Вас чую, а сказати нічого не можу…

— І це у вас часто отак?

— Та час від часу прихоплює…

— Мабуть, чимало вживаєте?

— Що вам бог дав, Миколо Юхимовичу, — останнім часом Ковбик чомусь згадував господа-бога, але в дещо іншій редакції, ніж, скажімо, Кнюх. — Уже два роки, як і в рот не беру. Хіба що ягід час іменин чи зустрічі Нового року якусь маленьку чарочку пригублю…

— Ну, іменини, я чув, у вас там часто бувають…

— Не про ці іменини мова, Миколо Юхимовичу, не про ці… Я про свої кажу. А мої, як і ваші, раз на рік.

— От ви кажете про іменини. Саме з цього питання й приходили днями до нас Ховрашкевич із Панчішкою. Вони й розповіли про оте погруддя до вашого шістдесятиріччя. Ховрашкевич тут хвалився, що то ніби його ідея. Словом, тут вони обидва з нами радилися, як краще провести вас, Стратоне Стратоновичу…

Ковбик при цих словах зовсім похолов…

— Ми хотіли до вашого ювілею, — вів далі Микола Юхимович, — представити вас до нагороди… Але ваші товариші виявили гарну ініціативу. Гадаю, оте погруддя й стане вам нагородою… А поки що вас кличе Валентин Григорович. Одразу ж після обіду й заїдьте… з Валентином Григоровичем, ви знаєте, краще на повний шлунок розмовляти…

— Не зможу… Ви чуєте мене, Миколо Юхимовичу? — голосом Грака благав Стратон Стратонович… — Я… я… серйозно захворів… Хай трохи пізніше.

Ковбик важко опустився у крісло. Воно здалося йому твердим і якимсь чужим. Встав, оглянув його. «Я так і думав, — відзначив про себе Стратон Стратонович, — подушечка на долівку впала. Це вже погана прикмета… Життя — як ніч і день. Сьогодні світло, а завтра темно. Не життя, а фіндіпошівський паркан: одна дошка чорна, друга — біла. Боровся з одними, а інших на грудях, як паразитів, пригрівав. Услужили. Дочекався Стратон Стратонович дяки. А від кого? Від оцих ледацюг. А я ж їх підтримував! Більше десятка літ за державний рахунок жили й нічого не робили… Ох і роботка була! Де б собі таку роботу знайти?»

А тепер ось Валентин Григорович чекає… Ковбик знав, що Валентин Григорович викликає підлеглих до себе тільки двічі: перший раз, коли призначає на посаду, другий — коли звільняє з цієї посади. Для Ковбика це був другий виклик…