Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

тут є люди, які вас знають і заявляють, що їм відомі такі речі, про вашу поведінку, про які я навіть не хочу говорити в присутності... в присутності місіс Осборн.

- Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне,- сказала Ребека.- Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда! Хай хто завгодно спробує довести це - хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрі­чала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам’ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу... відштов­хнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.

- Так, пані, заважає,- сказав майор.- Коли я в цьому домі маю якусь владу...

- Ніякої влади ви тут не маєте! - перебила його Емі­лія.- Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що... що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.

Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив:

- Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба пого­ворити з вами.

- Він хоче говорити з тобою за моєю спиною,- з вигля­дом мучениці сказала Бекі.

Емілія у відповідь взяла її за руку.

- Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас,- мовив Доббін.- Верніться, Еміліє.

І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, за­чиняючи за нею двері. Емілія дивилася на нього, прихи­лившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.

- Я був дуже схвильований, коли щойно говорив,- по­чав він, трохи помовчавши.- І дарма сказав про свою владу у вашому домі.

- Атож,- сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.

- Принаймні я маю право на те, щоб мене вислухали,- повів далі Доббін.

- Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,- відповіла вона.

- Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джор­джа,- сказав Вільям.

- Так, а ви образили його пам’ять. Учора. Ви й самі знаєте. І я вам ніколи цього не прощу. Ніколи! - заявила Емілія. Тремтячи з гніву і хвилювання, вона кидала в нього цими короткими фразами, мов каменями.

- Невже ви й справді так думаєте, Еміліє? - сумно мовив Вільям.- Невже ці слова, сказані зопалу, можуть переважити відданість, яка тривала ціле життя? Я гадаю, що нічим не образив пам’яті Джорджа, і якщо вже нам почати обмінюватись докорами, то я принаймні не заробив жодного від його вдови і матері його сина. Поміркуйте про це потім... на дозвіллі, і ваше сумління відкине це звинува­чення. Воно вже й тепер відкидає його!

Емілія похилила голову.

- Не мої вчорашні слова так вас схвилювали,- повів далі він.- Це був тільки привід, Еміліє, або я дарма кохав вас і спостерігав за вами п’ятнадцять років. Хіба за цей час я не навчився читати ваші почуття й заглядати у ваші думки? Я знаю, на що здатне ваше серце: воно може від­дано чіплятися за спогад і плекати мрію, але не вміє відчувати такої прихильності, якої заслуговує моя любов і яку я б здобув у великодушнішої за вас жінки. Ні, ви не варті кохання, яке я вам дарував. Я весь час знав, що винагорода, задля якої я змагався ціле своє життя, не варта такого зусилля, що я був просто дурнем, якого засліпило кохання і який прагнув виміняти за свою вірність і запал мізерні залишки вашої любові. Я кидаю цей торг і відступаю. Я вас ні в чому не звинувачую. Ви дуже добрі і зробили все, що могли, але ви нездатні... нездатні піднятися до висот того почуття, яке я мав до вас і яке з гордістю розділила б жін­ка з величнішою, ніж у вас, душею. Прощавайте, Еміліє. Я спостерігав за вашою боротьбою. Треба її кінчати. Ми обоє стомилися від неї.

Емілія заніміла, перелякана тим, що Вільям так раптово розірвав пута, якими вона його тримала, і заявив про свою незалежність і перевагу. Він так довго лежав біля її ніг, що сердешна жінка вже звикла його топтати. Вона не хо­тіла виходити за нього заміж, але хотіла тримати біля себе. Не хотіла нічого давати йому, але хотіла, щоб він віддавав їй усе. В коханні часто укладають такі угоди.

Вільямів напад розбив і знищив Емілію. Її ж атака ще раніше була відбита.

- Чи це означає, Вільяме... що ви... що ви їдете геть? - запитала вона.

Він невесело засміявся.

- Я вже раз їхав і повернувся за дванадцять років. Ми тоді були молоді, Еміліє. Прощавайте. Я згаяв чималу ча­стину свого життя на цю гру.

Поки вони розмовляли, двері в кімнату місіс Осборн були прочинені: Бекі трималася за дужку й повернула її тієї миті, коли Доббін відпустив, тому вона чула кожне слово з їхньої розмови. «Яке в цього чоловіка добре серце,- думала Ребека,- і як безсоромно бавиться ним ця жінка!» Вона захоплювалася Доббіном і не мала на нього зла за те, що він виступив проти неї. То був відвертий, чесний хід. «Ох,- зітхнула вона,- якби я мала такого чоловіка, як він,- обдарованого серцем і розумом! Я б не подивилася, що в нього великі ноги!..» І, швидко зміркувавши, вона по­бігла до своєї кімнати й написала Доббінові записку, бла­гаючи його залишитись на кілька днів... відкласти від’їзд... вона могла б прислужитися йому в справі з Е.

Розмова закінчилась. Ще раз бідолашний Вільям дійшов до дверей і вже не вернувся. А вдовичка, що зчинила всю цю бучу, домоглася свого, здобула перемогу, і їй залишалось тільки досхочу натішитись нею. Нехай дами