Читати книгу - "Салимове Лігво"

Радіо в машині оголосило, що індекс пожежної небезпеки сьогодні — п’ять, другий згори показник у цій шкалі. Істотних дощів не спостерігалося в південному Мейні від першого тижня вересня.

Діджей радіостанції WJAB[301] попередив водіїв, щоб ретельно гасили своє куриво, а потім поставив пісню про чоловіка, який через кохання думав стрибнути з водонапірної вежі[302].

Вони вирушили по шосе № 12, проминули білборд «Оленів» і вже їхали по Джойнтер-авеню. Бен відразу побачив, що мигавка темна. Нема потреби в попереджувальному світлофорі тепер.

Потім вони опинилися в місті. Вони повільно їхали крізь Лігво, і Бен відчув, як його стискає старий страх, немов плащ, знайдений на горищі, вже затісний, але досі на ньому як влитий. Марк задерев’яніло сидів поряд з ним, тримаючи фіал святої води, який вони провезли всю дорогу з Лос-Сапатоса. Його їм вручив отець Ґракон як прощальний дарунок.

Разом зі страхом прийшли і спогади, майже краючи серце.

«Дрібнички і фармація» Спенсера поступилася місцем «ЛаВердьє», але й ця процвітала не краще[303]. Зачинені вікна брудні і голі. Вивіска автобусних ліній «Ґрейгавнд» щезла. У вікні кафе «Екселент» криво повисло оголошення «Продається», а всі високі дзиґлики перед шинквасом викорінено і кудись переправлено, до якоїсь більш успішної харчевні. Далі по вулиці вивіска над тим, що було колись автоматичною пральнею, досі повідомляла: «Барлоу і Стрейкер — Гарні Меблі»; але тепер золото літер поблякло, і дивилися вони на порожні хідники. Порожньою була велика вітрина, ворсисте килимове покриття брудним. Бен подумав про Майка Раєрсона і загадався, чи він і досі лежить у тому ящику в підсобці. Від цієї думки пересохло в горлі.

Бен загальмував на перехресті. Він побачив далі на пагорбі будинок Нортонів, оброслий високою, пожовклою травою спереду і ззаду, де стояв цегляний мангал Білла Нортона. Кілька вікон були розбиті. Далі вулицею він зупинився біля бордюру і поглянув у парк. Воєнний меморіал головував над джунглевими чагарями кущів і трави. Дитячий басейн був задушений літніми водоростями. Зелена фарба на лавах полущилася і облізала. Ланцюги гойдалок поіржавіли і гойдання на них, либонь, видавало б такі верескливі звуки, що зіпсували б усю радість. Дитяча гірка повалилася і лежала з розчепіреними, закоцюблими ногами, як мертва антилопа. А один куток пісочниці посідала, безвільною рукою гладячи траву, забута якоюсь дитиною лялька Лахмітяний Енді[304]. Здавалося, опуклі ґудзики очей Енді віддзеркалюють якісь чорні, бездушні жахи, яких він надивився протягом свого довгого сидіння в пісочниці. Мабуть, таки надивився.

Бен підвів погляд вгору і побачив Дім Марстена, з так само зачиненими віконницями, він дивився вниз, на місто, зі старечою зловтішністю. Безпечний зараз, але після темряви…

Дощі мусили б змити ті опрісноки, якими його був запечатав отець Каллаген. Дім знову, за бажання, міг стати їхнім храмом, темним маяком, що спозирає це відцуране й смертенне місто. Чи збираються вони там? — загадався Бен. Чи блукають, бліді, його поночілими коридорами і влаштовують ігрища, виворотні літургії Творцю свого Творця?

Він відвів погляд, похололий.

Марк роздивлявся на будинки. У більшості штори були затулені; в інших неприкриті вікна дивилися у порожні кімнати. «Ці гірші за ті, пристойно прикриті,— подумав Бен. — Здається, вони немов дивляться на нас, денних непроханих гостей, беззмістовними очима недоумків».

— Вони в тих будинках, — твердо проказав Марк. — Саме зараз у всіх тих будинках. За шторами. У ліжках, і в шафах, і в підвалах. Під підлогами. Ховаються.

— Заспокойся, — сказав Бен.

Місто залишилося позаду. Бен завернув на Брукс-роуд, і вони проїхали повз Дім Марстена — його віконниці так і були обвислими, його моріжок — безладна плутанка відь­миної трави по коліна та золотушника.

Марк показав рукою, і Бен подивився. Там була стежка, протоптана у траві, протоптана до білого. Вона пролягла крізь моріжок від дороги до ґанку. А потім дім опинився позаду них, і Бен відчув, як йому попускає тиск у грудях. Вони подивились у лице найгіршому, і воно залишилось позаду.

Проїхавши далі по Бернс-роуд, неподалік від цвинтаря Злагідний Пагорб, Бен зупинив машину і вони вийшли. Вирушили разом у ліс. Підлісок під їхніми підошвами брутально, сухо хрускав. Чувся різкий запах джину від ягід ялівцю і звуки пізніх цикад. Вони вийшли на маленьку, горбкувату прогалину, яка дивилася вниз на просіку в лісі, де в прохолодній вітряності цього дня мерехтіла лінія електропередачі Енергокомпанії Центрального Мейну. Деякі з дерев уже почали красуватися кольорами.

— Старожили кажуть, отут те почалося, — промовив Бен. — Тоді, у 1951-му. Вітер дув із заходу. Гадають, мабуть, якийсь парубок недбало кинув сигарету. Одна маленька сигарета. Зайнялося, пішло через Мочарі, і ніхто не міг того зупинити.

Він дістав з кишені пачку «Пелл-Мелл» і задумливо подивився на емблему — in hoc signo vinces — а потім зірвав з неї целофан[305]. Закурив і струснув, погасивши, сірника. Сигарета смакувала на диво добре, хоча він не курив уже багато місяців.

— Вони мають свої місця, — сказав він. — Але можуть їх втратити. Чимало з них загинуть, тобто… будуть знищені. Так краще сказати. Але не всі. Ти розумієш?

— Так, — відповів Марк.

— Вони не дуже метикуваті. Хто втратить свої схованки, вдруге ховатиметься погано. Пара людей, просто зазираючи до очевидних місцин, можуть упоратися. Можливо, з цим може бути покінчено в Салимовому Лігві під той час, коли полетить перший сніг. Можливо, з цим ніколи не покінчити. Нема гарантії, так чи інак. Але без… чогось такого… щоб вигнати їх зі схованок, збити їх з пантелику, не буде взагалі жодного шансу.

— Так.

— Це буде потворно і небезпечно.

— Я це розумію.

— Але кажуть, вогонь очищує, — задумливо промовив Бен. — Очищення чогось варте, як ти вважаєш?

— Так, — сказав Марк знову.

Бен підвівся:

— Нам треба повертатись назад.

Він щиглем послав тліючу сигарету в купину посохлого чагарнику і крихкого листя. Біла стрічечка диму тоненько здійнялася на зеленому тлі ялівцю за два-три фути від них, а потім вітер почав рвати її на клоччя. За двадцять футів далі, по вітру, лежала масивна, неоковирна купа вітролому.

Вони дивилися на цей димок, застиглі, приворожені.

Він густішав. З’явивсь язичок полум’я. Потроху пострілювання почало лунати з купини мертвого чагарнику, це займалися гілочки.

— Цієї ночі вони не ганятимуть овець, не відвідуватимуть ферм, — тихо проказав Бен. — Цієї ночі вони розбігатимуться. А завтра…

— Ми з вами, — сказав Марк і стиснув кулак.

Його обличчя вже не було блідим; там грав яскравий рум’янець. Його очі палали.

Вони повернулися на дорогу і поїхали геть.

На маленькій прогалині, яка дивилася на лінію електропередачі, у чагарнику дужчав вогонь, підбурюваний осіннім вітром, що дув із заходу.

Жовтень 1972

Червень 1975

Літературно-художнє видання

КІНГ Стівен

Салимове Лігво

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко

Редактор Ю. Ю. Красюк

Художній редактор В. О. Трубчанінов

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректори І. М. Давидко, В. С. Яковлєв

Підписано до друку 03.11.2020.

Формат 84х108/32. Друк офсетний.

Гарнітура «Minion». Ум. друк. арк. 30,24.

Наклад 5500 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000