Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як завжди, прекрасно, — щиро промовила я, посміхаючись. — Ти завжди найкращий.
Його обличчя осяяла така мила посмішка, що мені навіть здалося, ніби переді мною не самовпевнений чоловік, а маленький котик, який отримав свою порцію ласки.
— Зачекай, — несподівано сказала я, витягуючи телефон зі своєї сумки. — Хочу мати селфі зі справжнім переможцем. Ти не проти?
Його посмішка стала ще ширшою, і він схвально кивнув. Коли я підняла телефон, щоб зробити фото, він обережно обійняв мене за талію. Його пальці торкнулися моєї спини, і в цю мить здавалось, що час зупинився. Моє серце шалено закалатало вдвічі, а то й втричі швидше! Схоже, мені давно час було визнати, що його дотики діють на мене магічним способом…
— Ну, що там? — поцікавився він після кількох кадрів. — Вийшло щось?
— Остання, і готово, — відповіла я, хоч чудово знала, що вже є кілька ідеальних фото. Але як хотілося трохи довше залишитися в цьому моменті, відчути його руки, які тримали мене. Це був мій подарунок на день народження, про який він навіть не здогадувався.
— Брехуха, — прошепотів він, нахилившись і залишивши легкий, майже невловний поцілунок нижче моєї щоки. І цей момент я встигла впіймати не лише серцем, а й камерою.
— Це було зайвим, — нагло збрехала я, намагаючись сховати телефон у сумку, поки серце вистрибувало з грудей.
Але у відповідь він тільки награно покивав головою.
— В тебе ще конференція?
— Ні, — несподівано відповів він, а потім його очі хитро заблищали. — Я планую втекти. Прямо зараз!
Я навіть не встигла здивуватися, як він схопив мене за руку і потягнув до виходу.
— В тебе не буде проблем? — запитала я, сівши в машину і бачачи, як він завів мотор. — Ти навіть не переодягнувся!
— Зараз заїдемо на заправку, і я все встигну, кохана, — впевнено промовив Камілло, посміхаючись. — І ні, проблем не буде. Якщо хтось їх створить, то лише я сам.
— Звучить… переконливо.
— Я сама переконливість, сонечко, — відповів він, поправляючи волосся і проводячи рукою по шиї. Його голос був спокійним, утім в погляді грали інтриги. — Залишилося ще дещо важливе.
— Що саме?
— Завоювати твоє остаточне «ти найкращий». Але це вже буде ввечері, — загадково промовив він.
На цей раз дорога була більш спокійною. Камілло виглядав зосередженим, а я час від часу ловила себе на думці, що він щось приховує.
Коли ми зупинилися на заправці, він справді зник на кілька хвилин. Я вже встигла перевірити свої соцмережі, коли побачила, як він повертається, проте цього разу виглядав зовсім по-іншому.
— Коли ти встиг переодягнутись? — здивовано запитала я, побачивши його в класичних сірих брюках і білосніжному поло.
— Мені пощастило, що на більшості заправок уже є душові кабінки, — відповів він, усміхнувшись. — Я б точно не хотів воняти весь вечір.
— Весь вечір? — підняла брови, уважно дивлячись на нього.
— Нам ще їхати годину. Зараз тобі не вечір?
Я закотила очі й хмикнула, але в його погляді було щось таке, що змушувало мене щось чекати.
Машина плавно рушила з місця, і я знову занурилась у свої думки. Що ж це за «вечір» він так загадково згадує? Чи пов’язане це якось із моїм днем народження? Ні, звісно, це неможливо. Камілло навіть не знає про нього…
— Що таке? — його голос раптом перервав мої роздуми. Я помітила, що він краєм ока стежить за мною, не відриваючи погляду від дороги. — Ти дивишся на мене, наче хочеш щось запитати.
— Нічого, — швидко відповіла я, спробувавши удати, що нічого не сталося.
— М-м… брехуха.
— Я зовсім не брешу, — наполягала я, перехрестивши руки на грудях.
— Ну, тоді я відпочину від твоїх запитань.
— Камілло!
Він тільки засміявся, задоволено похитавши головою. Його настрій почав передаватися й мені, хоча я все ще намагалася зберігати обережність.
Дорога й справді пролетіла швидко. Ми доїхали до міста, і Камілло зробив кілька незрозумілих маневрів, перш ніж припаркуватися біля ресторану з елегантною вивіскою.
— Це точно не наш будинок, Камілло, — здивовано промовила я.
— Не все відразу, — відповів він, обійшовши машину, щоб відчинити мені двері.
— Ти дивний сьогодні, — зізналася я, дивлячись на нього з підозрою.
— Я завжди дивний, але ж ти мене терпиш, правда?
— Ще і як.
Камілло повів мене до ресторану. Його впевнена хода, як завжди, випромінювала спокій, але на цей раз у його погляді було щось особливе. Ми зайшли до залу, де нас зустріла адміністраторка.
— Сеньйор Бореллі, ваш столик готовий, — з посмішкою сказала вона й жестом запросила нас пройти.
— Столик? — я не стрималась від запитання, утім Камілло лише загадково посміхнувся, взявши мене за руку. — Камілло…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сет кохання та поразки , Ксандер Демір», після закриття браузера.