Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

здобув золоту медаль, бився й під Липськом, за що маю гарматний хрест[349]. П’ять разів був смертельно поранений, але тепер мені вже кінець. Та яке щастя, яке блаженство, що я дочекався нинішнього дня. Що мені смерть, коли ми здобули славну перемогу і відвоювали цісареві його землі!»

У цю мить, кохані вояки, з боку табору долинули величні звуки нашого гімну «Сохрани нам, святий Боже, цісаря і рідний край», могутньо і урочисто пролунали вони над бойовищем. Поранений вояк, прощаючись зі світом, ще раз спробував підвестися.

«Хай живе Австрія! — вигукнув він несамовито. — Слава австрійській батьківщині! Хай вічно лунає в просторах наш шляхетний гімн! Слава нашому полководцеві! Хай живе армія!»

Умираючий ще раз припав до правиці маршала, поцілував її і впав; останній тихий подих вирвався з його шляхетної душі.

Полководець з непокритою головою стояв над тілом одного з найкращих своїх воїнів.

«Можна лише позаздрити такій прекрасній смерті», — промовив маршал і затулив обличчя руками.

«Дорогі воїни, і я від щирого серця бажаю вам усім дочекатися такого кінця!»

Згадуючи цю промову старшого фельдкурата Ібля, Швейк міг справедливо, без найменшого перебільшення назвати його «ідіотом у квадраті».

Потім Швейк почав обговорювати вже відомі накази, прочитані перед посадкою в потяг. Один — підписаний Францом Йосифом, а другий — виданий ерцгерцогом Йосифом Фердинандом, головнокомандувачем Східної армії. Обидва накази стосувалися подій, що відбулися 3 квітня 1915 року на Дукельському перевалі, коли два батальйони 28-го полку під звуки полкового оркестру перейшли разом з офіцерами до росіян.

Обидва накази було прочитано тремтячим голосом і в чеському перекладі звучали так:

«НАКАЗ ПО АРМІЇ ВІД 17 КВІТНЯ 1915 РОКУ:

Сповнений болю, наказую цісарсько-королівський піхотний 28-й полк за боягузтво і державну зраду викреслити зі списків моєї армії. Полковий прапор у збезчещеного полку відібрати і передати Військовому музею. Полк, який був морально розкладений ще на батьківщині і який вирушив на поле бою, щоб здійснити свої зрадницькі наміри, віднині не існує.

Франц Йосиф І»

«НАКАЗ ЕРЦГЕРЦОГА ЙОСИФА ФЕРДИНАНДА:

Чеські військові частини під час кампанії не виправдали наших сподівань, особливо в останніх боях. Передовсім не виправдали себе при обороні позицій. Тривалий час вони знаходились у траншеях, з чого скористався ворог, щоб познайомитися і зв’язатися з нікчемними елементами цих частин.

Ворог, підтримуваний тими зрадниками, майже завжди спрямовував атаки проти тих фронтових частин, серед яких знаходилися ці зрадницькі війська.

Ворогові часто вдавалося захопити нас зненацька, так би мовити, майже без перешкод вриватися на наші позиції і брати в полон велику кількість оборонців.

Тисячу разів ганьба, сором і презирство тим безчесним негідникам, які зрадили цісаря і державу, заплямувавши не лише честь прапорів нашої доблесної і хороброї армії, а й честь тієї нації, до якої вони належать.

Рано чи пізно їх не мине куля або шибениця.

Обов’язок кожного чеського вояка, який ще не втратив почуття честі, — повідомити свого командира про такого мерзотника, підбурювача і зрадника.

Хто цього не зробить, той сам зрадник і негідник.

Цей наказ прочитати всім воякам чеських полків.

Цісарсько-королівський 28-й полк наказом нашого монарха вже викреслено зі складу армії, і всі полонені дезертири з цього полку заплатять кров’ю за свою тяжку провину.

Ерцгерцог Йосиф Фердинанд»

— Так, так. Не надто вони поспішали нам його прочитати, — сказав Швейк Ванєкові, — мене просто дивує, що цей наказ нам оголосили лише тепер, хоч найясніший цісар видав його ще сімнадцятого квітня. Це має такий вигляд, мовби з якоїсь причини нам навмисне його не хотіли прочитати. Був би я найяснішим цісарем, я б їм показав, як мене відсувати. Якщо наказ виданий сімнадцятого квітня, то сімнадцятого мусять і прочитати у всіх полках, нехай би хоч каміння з неба падало.

В другому кутку вагона напроти Ванєка сидів кухар-окультист з офіцерської кухні і щось писав. Поруч примостилися денщик надпоручника Лукаша, бородатий велетень Балоун, і телефоніст Ходоунський, прикомандирований до одинадцятої маршової. Балоун ремиґав партику вояцького хліба і перелякано пояснював телефоністові Ходоунському, що, мовляв, не його вина, якщо у цій тисняві при посадці він не міг продертися у штабний вагон до свого поручника.

Ходоунський залякував Балоуна, що тепер, мовляв, жартам кінець і його за це чекає куля.

— Час уже покласти кінець цим мукам, — нарікав Балоун. — Я вже раз ледь не загинув на маневрах біля Вотиць. Ми тоді конали з голоду й спраги, і коли до нас приїхав батальйонний ад’ютант, я вигукнув: «Дайте нам води і хліба!» Той обернув у мій бік коня і сказав, що на війні він би наказав мене за це розстріляти. Але зараз велить лише замкнути до гарнізонної тюрми. Та мені сильно пощастило. Коли він їхав з повідомленням для штабу, його кінь по дорозі сполошився і ад’ютант, впавши з коня, скрутив собі, хвала Богові, в’язи.

Балоун важко зітхнув і мало не вдавився хлібом. Відкашлявшись, він жадібно подивився на два саквояжі надпоручника Лукаша, які були під його опікою.

— Наші панове офіцери, — промовив він меланхолійно, — дістали печінкові консерви і угорську ковбасу. От, коли б нам хоч шматочок.

При цьому він жадібно дивився на саквояжі свого надпоручника, немов усіма покинутий голодний песик, що сидить біля дверей ковбасної, вдихаючи запах вареної шинки.

— Не зашкодило б, — сказав Ходоунський, — якби нас десь зустріли добрим обідом. Де ті часи, коли ми на початку війни їхали до Сербії і на кожній станції обжиралися від пупа. Ох, як нас тоді частували. З гусячих лапок ми оббирали найкращі шматочки, робили з них шашки і грали ними «у вовки та вівці» на плитках шоколаду. В Хорватії в Осієку[350] двоє панів від спілки ветеранів приплуганили нам до вагона великий казан з печеною зайчатиною. Цього ми вже не витримали і вилили їм усе те на голову. Дорогою ми тільки те й робили, що блювали з вагонів. Капрал Матейка так напхав свій кендюх, що ми мусили покласти йому впоперек живота дошку і гоцали на ній, як це роблять, коли натоптують капусту. Тільки тоді бідоласі й полегшало — поперло з нього і згори, і знизу. А коли ми їхали Угорщиною, то нам на кожній станції кидали у вагони смажені кури, але ми виїдали з них тільки самі мозочки.

У Капошварі[351] мадяри кидали нам до вагонів цілі туші печених свиней. Один з наших