Читати книгу - "Червоний горобець"

єдине, що є тут важливого, принаймні для мене.

Нейт сором’язливо відвів погляд, подивився крізь вітрове скло мікроавтобуса на затягнуту туманом дорогу, часовий тунель невпинно вів їх до Росії. Домініка повернулася, щоб глянути на те саме, міркуючи.

— Не варто перейматися мною, Нєйт, — рівно сказала Домініка. — Я повертаюся до своєї країни, до свого народу. Зі мною все буде гаразд. Як же зручно тобі було попросити пробачення і сказати, як ти хвилюватимешся за мене, за п’ять хвилин до того, як я перетну кордон. Благаю, зроби мені ласку, — сказала Домініка, — не змушуй мене вагатися.

«Dushka, відпусти мене», — подумала вона.

Вона встала з сидіння, протиснулася до задніх дверей і постукала по склу. Нейт дивився на неї. Потім глянув на туман, заклавши руки за голову.

Ґейбл побачив її очі й зрозумів, що вона зараз на межі. Чортів Неш. Її треба підбадьорити, негайно. Він провів її до машини, затуленої бусом.

— Сідай, — сказав Ґейбл, — хочу поговорити з тобою.

Вона заповзла на заднє сидіння, і Ґейбл сів біля неї, зачинивши дверцята. Він почав жорстко, вдаючи, ніби не бачить її очей.

— На тебе наведуть з десяток біноклів, щойно ти виступиш із цієї машини, — сказав Ґейбл. — Прикордонники піклуватимуться про безпеку, але на тебе дивитимуться й інші. Дядьки з контррозвідки, ті макаки з КР дивитимуться тільки на тебе. Ти розумієш?

Домініка уникла його погляду і кивнула.

— Коли переходитимеш міст, іди рівним кроком. Не надто швидко, але й без вагань. Важливо, щоб ти не дивилась на Корчного, коли розминешся з ним на мосту. Він зрадник, а ти саме та людина, яка запроторила його до в’язниці, — сказав Ґейбл.

— Вас обох можуть попросити зупинитися на півшляху. Те місце позначене лежачим поліцейським. Це нормальна практика; прикордонники не заспокояться, якщо вдосталь не накричаться в рупор. Вірогідно, що буде відеотрансляція процесу передачі в Центр для впізнання тебе.

Домініці покращало. Ґейбл бачив, що вона вже почала думати про обмін, а не про Неша.

— Йди спокійно аж до вантажівок. Назустріч тобі вийде ленінградський амбал у кепському костюмі й скаже… що він там скаже?

— Dobro pozhalovat’, — сказала Домініка, виглядаючи у вік­но. — З поверненням.

— Ага, тому зроби мені ласку і заїдь йому між ніг. Від того моменту твоя поведінка є надважливою. Пам’ятай, — сказав Гейбл, — ти повертаєшся додому, звільнена з полону ЦРУ. Почуваєш полегшення, ти в безпеці. Не дуже балакуча, бо то буде не дуже доречно. Розкажеш про трьох вбитих, твоїх же людей, бляха-муха, які намагались вбити тебе, тож ти розлючена. Всі ті ленінградські бандюки насядуть на тебе в машині чи поїзді, чи як вони там ще повезуть тебе до Санкт-Петербурга.

— Я їх знаю, — сказала Домініка. — Від них проблем не буде. Я щойно повернулася з операції для Центру. І розмовлятиму тільки з людьми з Москви.

— Саме так. А тільки-но приїдеш туди, покажи їм шрами після Греції, дай їм прочухана за спецназівського маніяка, за Корчного, спитай, якого дідька вони так довго чухались із твоїм порятунком. Ти вдома, крихітко, ти вдома.

— Так, — сказала Домініка, — я вдома.

— Тож побачимося за півроку, — сказав Ґейбл.

— Навіть не сподівайтеся на це, — сказала Домініка.

— Ти пам’ятаєш номер для зв’язку?

— Я викинула його, — сказала Домініка.

— Після того як запам’ятала, — сказав Ґейбл.

— Попрощайтеся за мене з Форсайтом, — сказала Домініка, ігноруючи його.

***

Людмила Михайлівна Павличенко була славнозвісною снайперкою Червоної армії, найсмертоноснішою жінкою-снайпером у історії, маючи на рахунку 309 підтверджених убивств у період кримської кампанії під час Другої світової війни. Цього ж вечора, на руїнах південної вежі Івангородської фортеці, що на російському березі, лягла на живіт і влаштувалася її тезка Людмила Цуканова, головний снайпер Спецпідрозділу Б СВР. Одягнена вона була в мішкуватий чорний комбінезон, на голові капюшон, міцно затягнутий на її вишнево-червоному обличчі. На клишоногих ногах мала чоботи на повстяній підошві. Вона притулила гвинтівку ВСС «Вінторєз» — «мітчик» — до своєї пухкої пошрамованої щоки і поглянула крізь приціл НСПУ-3 за триста метрів по діагоналі через річку на західний край мосту через Нарву — такий постріл цілком їй під силу. Вона виглядала об’єкт — темноволосу жінку, яка ходила злегка накульгуючи.

***

Пофарбований у білий і червоний кольори гелікоптер Мі-14 «Туман», з чорним, як у Міккі Мауса, носом був цивільною транспортною версією. Він повільно опустився на порожню парковку івангородського вокзалу. Гірчичного кольору стіни барокового фасаду вокзалу освітилися рожевим світлом від навігаційних вогнів гелікоптера. Коли машина загойдалася на шасі, шум від двигуна почав спадати від ревіння до гудіння і відтак до тихого муркотіння. Масивні лопаті перестали обертатися й поникли, віддаючи тепло у прохолодне нічне повітря. Жодна з дверцят не відчинилася, доки біля вертольота не спинилися дві машини СВР, що чекали на дорозі. Відчинилися пасажирські дверцята, і металевими сходами загрюкали двоє чоловіків у костюмах, ведучи до передньої машини хирляву сивочолу фігуру.

Дві машини повільно під’їхали до вантажівок, що перекривали дорогу біля мосту, і троє чоловіків вийшли, двоє притримували меншого з обох боків. Вони пройшли між вантажівками і стали тихо, нерухомо, дивлячись перед собою на неясні фігури з того боку. Прикордонники познімали свої гвинтівки, ввімкнулися прожектори на вантажівках, заливши світлом російський бік мосту. Поруччя і стовпи ліхтарів кинули на дорогу навскісні тіні. За вікном митного пункту виднілися півдесятка крихітних червоних вогників. Ленінградські хлопці курили, спостерігали, не розмовляли.

***

Вони вийшли з мікроавтобуса і стали попереду, навпроти росіян. Ті увімкнули прожектори, і Бенфорд віддав сигнал джипу KaPo увімкнути фари і свій єдиний прожектор. Тепер російський бік зник за стіною яскравого світла, повз яку валував туман.

— Ми проведемо тебе до початку мосту, — сказав Ґейбл, міцно стиснувши лікоть Домініки.

Підійшов Бенфорд і став з іншого боку від неї, взявшись за іншу руку трохи вище ліктя. З буса вийшов Нейт і став позаду. Ґейбл із Бенфордом рушили.

— Стривайте, — сказала Домініка, нахилилася до Нейта і дала йому ляпаса.

— Ай молодчинка, — сказав Ґейбл.

Спецпризначенці в джипі KaPo заштурхали один одного.

Домініка з Нейтом на якусь мить поглянули одне на одного, ніби в цьому затягнутому туманом світі більше нікого не існувало, й затим Домініка прошепотіла:

— Poka, до зустрічі.

А потім вирівнялась і потягнула за собою Ґейбла з Бен­фордом.

— Ходімо, — сказала вона.

— Тихше, крихітко, — кутиком рота промовив Ґейбл.

Вони з Бенфордом повели Домініку, тримаючи попід руки, ніби охоронці у в’язниці. Вона стиснула кулаки, опираючись тиску. Вони дійшли до початку мосту і зупинилися там, споглядаючи, як клубочиться туман. З дальнього краю мосту завиднілися фари машин, що наближалися, деталі розгледіти неможливо, почалось якесь пожвавлення, по котрому на тому боці з’явилися силуети трьох чоловіків, середній був низенького зросту. Один із прожекторів мигнув раз, і Бенфорд подав сигнал своїм спецпризначенцям зробити так само. Світло від прожектора KaPo зблиснуло в десятку спрямованих на них біноклів.

— Зупинися, дійшовши до середини, — сказав Ґейбл.

Домініка зневажливо висмикнула свої руки з їх опіки, сказавши «Yob tvoyu mat’», поправила пальто і ступила на міст. Злегка накульгуючи, вона рушила в туман, рівно тримаючи голову, згинаючи ноги балерини,