Читати книгу - "Обитель героїв"

Думку барона поділяла й Есфірь Кольраун, Хуська сивіла. Не поспішаючи наблизитися до герцогської коханки — насильницька смерть мала ореол, вібруючий «сальто-мортале», від якого в сивіл починалося запаморочення й кольки в печінці — Есфірь згадувала гороскоп, складений на замовлення його високості. Сивіли зберігають таємниці краще за медикусів і адвокатів, тому Губерт нічим не ризикував. Запитувати зірки про ненароджену дитину Есфірь відмовилася відразу: це забороняв «Кодекс астролога». Але вона дала згоду прибути в Майорат і скласти гороскоп відразу після народження бастарда. Його високість щедрий, а Хуській сивілі потрібні були гроші на ремонт будинку. Втім, навіть гороскоп породіллі вийшов лиховісним і похмурим. Вперше Есфірь губилася в здогадах: зірки говорили про смерть, котра краща за безсмертя, про життя, що кусає свій хвіст, подібно до змії, що вливає отруту… Зірки лякали, кивали пальцем з темних небес, уникаючи конкретних порад, і сивіла вже пожалкувала, що зв’язалася із влюбливим герцогом.

Незважаючи на славу провидиці, Есфірь Кольраун була ще дуже молода. Народжували сивіли пізно — пологи надовго послабляли внутрішній зір. У двадцять два роки незаміжня Фіра віддавала перевагу пам’яті перед будь-якими дітьми, особливо — чужими. Пам’ять безпечніша. Ніхто не складає гороскопів для пам’яті. Незабаром усе скінчиться, і вона виїде назад у Хус.

Їй хотілося додому.

З вікна другого поверху, відгорнувши штору, у двір дивився Карл Беркадор, радник герцога. Виходець із низів, у минулому — ліцензований нотаріус, потім адвокат, почесний член гільдії, незабаром — окружний суддя в Тартарені, він швидко робив кар’єру, змінюючи шапку з хутра видри на довгу накидку з облямівкою, накидку — на бордову мантію, а мантію — на плащ із гербом д’Естрем’єрів. Наближений Губертом, Карл відповідав його високості відданістю і щасливим умінням сперечатися з сеньйором, відстоюючи інтереси того ж таки сеньйора. Інша річ, що в суперечці він не завжди виходив переможцем.

Радник Беркадор не чув, що запитав маг Бруно у герцога.

Але, холоднокровний, як віверна, Карл відзначив, що герцогиня Флора вміє досягати поставленої мети. Якби його попросили зараз дати Губерту мудру пораду, він порекомендував би з почестями поховати магістра-самогубцю, призначити коротку жалобу, офіційно вшанувавши пам’ять фаворита, а наприкінці осені з’явитися на традиційний бал старійшин у ратуші рука об руку з її високістю.

Що думав юний Ефраїм, син Бруно, не знав ніхто.

— Пам’ять, чи дитина? — повторив запитання маг-духівник, і йому здалося, що він запитує всоте, втисячне, завжди отримуючи одну й ту саму відповідь.

* * *

«Де я?!»

«Тут».

«Хто я?»

«Ти».

Втручаючись у німу бесіду, щось ворухнулося обіч Анрі. Напевно, так вігіла почувалася б, опинившись всередині віталізованого голема.

Але оживила голема не її воля!

Тіло зникло. Те, що називалося тілом, глумилося з полонянки — чуже, зухвале, неслухняне, воно обступало Анрі зусібіч, як зграя грабіжників обступає намічену жертву. Паніка солоною хвилею накрила розум. Анрі судомно рвонулася вгору, до світла — і світло прийшло.

Замок. Цитадель зі сну, з архівних гравюр, які вона встигла вивчити, займаючись «Справою про зниклих квесторів». Двір. На чорно-білих квадратах — гральні фігури. Лорд, Лицар, Маг, Провидиця. На краю дошки, біля вежі — юний Паж. На порушення правил, фігури різнобарвні. Від них у очах мерехтить, особливо якщо дивитися зі здвоєної бійниці. Овал Небес! Які бійниці? Це і є очі, звичайні очі, у яких мерехтить. Просто ці очі дуже короткозорі.

Тітонька Есфірь завжди потішно мружилася, підносячи книгу до самого носа…

Розпачливий крик із запізненням вторгся в німий простір:

— Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Зламане тіло під балконом. Зім’ятий оксамит плаща, розметалося каштанове волосся, воскова блідість щік. Безглуздий, яскраво-червоний відблиск на білій плитці. Все надто красиво, надто театрально, як на полотні модного живописця. Усе — занадто.

Фігуру збито вліт.

Дама? Двійник? Не зрозуміло…

Над жінкою, одягненою в чоловічий костюм, над Дамою чи Двійником, ким би вона не була, схилився Маг. Бузкова, сутінкова важкість мантії скрадає статуру духовидця, робить масивною і величавою. Поруч — Лорд; відлунння крику огортає його голову осяйним німбом. Лорд тоне в сяйві: сяють коштовні ґудзики камзола, сяють зубчасті шпори на високих чоботах, сяє золото волосся з великою домішкою срібла на скронях. На крок позаду Лорда супить брови низькорослий Лицар: він немов народився у гвардійському мундирі, темно-синьому з галунами. У всякому разі, фантазія безсила уявити Лицаря в цивільному. Хлопчисько-Паж біля входу…

Провидиця, в чиїм тілі замкнено Анрі, повертає голову — й вігіла більше не бачить Пажа біля вежі.

Фігури на позиціях.

Ендшпіль.

Вічний ендшпіль із передбачуваним результатом.

А навколо крихітного оазису Цитаделі, навколо останніх кольорових фігур, що залишилися на дошці, замикався чорно-білий кокон намоленої святині. Не в силах змусити Провидицю озирнутися, не поглядом, а ясновидінням сивіли, помноженим на талант мантиси, Анрі розрізняла, що діється за стінами, які обступили ще живий омфалос Хендрики Землич.

Світло й Темрява, Добро і Зло, Чорне й Біле — агов, хто там ще! Ідеали-ідоли, всі сюди! Зійшлися в непримиренній битві. Два чисті начала самозречено топтали одне одного: кажуть, так сталося в білу ніч хаосу, до першої зорі часів. Тут не було місця компромісам і угодам, здачам на почесних умовах і виплатам контрибуцій, перемир’ям і парламентарям. Ніколи світлосяйний белларум не сяде за стіл переговорів з мерзенним мортифером! Ніколи могутня лібітинія не знайде спільної мови з найсвітлійшим альбасанктусом! Війна, війна до переможного кінця, який не настане повік, а отже — вічний бій, як сенс існування.

Людям в ідеальному протистоянні місця не залишалося.

Над Цитаделлю сходилися двоє крил: вороняче крило мороку, що кишить виплодками пекла — і голубине крило світла, білосніжного полум’я, в якому проступали шляхетні силуети воїнів. Ще трішечки, десяток зайвих обертів білки в колесі — й вони зійдуться. Молот опуститься на ковадло, перетворивши жменю кольорових скелець на порох.

Вперше Анрі відчула, що відчуває діббук, замкнений у чужому тілі, додаткова, «менша» душа. Ти можеш тільки спостерігати, безсило кусаючи губи. Втім, ні, навіть цього ти не можеш: губи тебе не слухаються. Тебе тримають на кухні, як жебрака, не впускаючи до вітальні. Чи знає господиня про жебрака, чи підозрює про його присутність — жуй скоринку хліба, мандрівцю, і дякуй за милість.

Полонянка в замкненій кареті, яку коні везуть кільцевою дорогою, Анрі розуміла: не достукатися, не докричатися до глухого кучера.

Що можна зробити, коли зробити не можна нічого?

* * *

Герцог барився з відповіддю.

Він мовчав довго, довше за вічність. Це було неправильно. Бруно відчував, що мовчання його високості суперечить якимось