Читати книгу - "Янтарне скло"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125 126 ... 139
Перейти на сторінку:
де ти зараз, не підходь ближче.

— Чого ти хочеш? — не рухаючись, запитав отець Гомес.

— Чого я хочу? Я хочу вбити тебе, проте мені бракує для цього сили.

— Але ж ти ангел?

— То й що?

— Можливо, ти припускаєшся помилки. Ми повинні бути по один бік барикад.

— Ні, ми належимо до різних таборів. Я знаю, на чиєму ти боці… Не рухайся!

— Тобі ще не пізно покаятися. Навіть ангелам дозволено це робити. Я хотів би вислухати твою сповідь…

— О Баругу, допоможи мені! — у відчаї вигукнув Балтамос, повертаючись.

І цієї миті отець Гомес стрибнув уперед. Плече священика вдарило ангела, і той утратив рівновагу. Похитнувшись, він скинув руку та випустив деймона-жука. Комаха відразу злетіла в повітря, й отець Гомес відчув полегшення та прилив сил. На його подив, саме це зрештою його вбило. Він щосили кинувся туди, де слабко мерехтіла постать ангела, а позаяк він очікував набагато більшого опору, ніж той, котрий він зустрів, то не зміг зберегти рівновагу. Нога священика зісковзнула, й він за інерцією полетів униз, на камені біля струмка. Останньої миті він викинув руку, щоб схопитися за що-небудь, однак Балтамос, миттю уявивши, що зробив би за таких обставин Баруг, відштовхнув його пальці від гілки верби.

Отець Гомес важко впав на камені, а його голова опинилася у воді. Холод відразу привів його до тями, але поки він, пускаючи бульби та хапаючись слабкими пальцями за мох, намагався підвестися, Балтамос у відчаї кинувся на нього зверху та, не звертаючи уваги на деймона, що жалив його в обличчя, очі та губи, всією, своєю крихітною вагою навалився на його голову — і голова залишилася під водою!

Коли деймон нарешті розчинився у повітрі, Балтамос підвівся. Отець Гомес був мертвий, і щойно ангел у цьому переконався, він витягнув тіло з води та обережно поклав його на траву, схрестивши руки священика на грудях і заплющивши йому очі.

Потім він, ледь живий від слабкості й болю, звівся на ноги.

— Баругу, любий, — промовив він, — я зробив усе, що міг. Вілові й дівчині більше нічого не загрожує, і тепер усе буде гаразд, але мій кінець уже дуже близький — хоча насправді я вмер разом із тобою, мій любий Баругу!

Це були його останні слова. За декілька секунд він наче почав розсипатися й розчинятися, й невдовзі на цьому місці вже нічого не було.

Мері вже кілька годин працювала на бобовому полі, і денна спека навела на неї сонливість, тому коли вона почула збуджений голос Аталі, то спочатку не зрозуміла, радіє та чи стривожена: може, впало ще одне дерево? Чи з'явився чоловік із рушницею?

— Дивись! Дивись! — повторювала Аталь, торкаючись Хоботом кишені жінки, тож та дістала своє янтарне скло та подивилася крізь нього на небо.

— Скажи мені, що ти бачиш! — вигукнула Аталь. — Я відчуваю, що з сарфом щось відбувається, але не бачу, що саме.

Жахливий відтік Пилу в небі припинився. Ні, сарф не застиг нерухомо: обводячи небо янтарним склом, Мері помічала тут потік, там маленьку вирву чи вихор. Судячи з усього, Пил завжди перебував у русі, проте він більше не витікав зі світу! Насправді він падав згори, як лапатий сніг.

Жінка подумала про колісні дерева: мабуть, їхні відкриті Квітки зараз жадібно п'ють цей золотавий дощ. Вона майже Відчувала, як спраглі горлянки дерев радісно зустрічають цю благодатну субстанцію, котрої вони такий тривалий час були позбавлені.

— Он повертаються молоді, — сказала Аталь.

Тримаючи янтарне скло в руці, Мері повернулася й також побачила вдалині Віла та Ліру, що неквапливо йшли по траві. Їхні пальці були переплетені, вони притискувалися плечима одне до одного та про щось говорили, й навіть із такої відстані було видно, що наразі для них на світі не існує нічого, крім них самих.

Жінка вже збиралася піднести до ока янтарне скло, але зупинилася та поклала його назад у кишеню. Потреби в ньому не було: вона й так знала, що побачила б. Вони здалися б їй істотами з живого золота, втіленням усього того найкращого, чим може стати людина й чим вона неодмінно стане.

Пил, що сипався з далеких зірок, ще раз повернувся додому, і причиною тому були ці… вже не діти.

36

Зламана стріла

Двоє деймонів-котів тихо рухалися сонним селищем, то поринаючи в тіні, то виходячи з них. Вони пройшли через залитий місяцем майдан для нарад і зупинилися біля відчинених дверей будинку Мері.

Зазирнувши всередину, вони побачили там лише сплячу жінку, після чого відразу відійшли та знову замайоріли в місячному світлі, поступово наближуючись до дерева, що росло неподалік.

Довгі гілки спускали ароматне спіральне листя майже до самої землі. Дуже повільно й обережно, намагаючись не зачепити жодного листка та не зламати щонайменшої гілочки, дві ледь помітні в темряві маленькі постаті прослизнули під крону й лише тоді побачили те, що вони шукали: хлопця й дівчину, що міцно спали в обіймах одне одного.

Тоді вони тихо наблизилися та м'яко торкнулися сплячих спочатку носами, а потім лапами, купаючись у живлющому теплі, що виходило від них, але намагаючись в жодному разі їх не розбудити.

Переконавшись, що з Вілом і Лірою все гаразд (один із деймонів кілька разів обережно лизнув Вілову рану, котра вже майже загоїлася, другий поправив локон волосся, що упав Лірі на обличчя), вони трохи позадкували й деякий час просто дивилися на хлопця й дівчину, коли раптом почули позаду себе якийсь тихий звук.

Тієї ж миті деймони разом перетворилися на вовків і в абсолютній тиші повернулися до джерела цього звуку. Запалали люттю очі, вищирилися білі ікла, в повітрі відчутно запахло загрозою.

Перед ними в місячних променях стояла жінка. Це була не Мері, й коли вона заговорила, деймони зрозуміли, що попри цілковиту беззвучність її голосу, вони добре чують її.

— Ідіть за мною, — промовила жінка.

Серце Пантелеймона підскочило з радості, але він мовчав, аж поки вони не відійшли на достатню відстань від дерева.

— Серафіна Пеккала! — радо вигукнув деймон. — Де ви були? Ви знаєте, що сталося?

— Тихше. Полетімо туди, де ми можемо поговорити, — відповіла відьма, кивнувши на сплячих.

Біля порога будинку Мері лежала гілка небесної сосни, і коли Серафіна Пеккала взяла її, деймони перетворилися на птахів — солов'я та сову — й разом із нею злетіли над солом'яними дахами, пролетіли над трав'яним полем, над прибережним схилом та полетіли до найближчого гаю колісних дерев, котрий, наче замок, здіймався серед мовчазного степу, виблискуючи

1 ... 124 125 126 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янтарне скло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Янтарне скло"