Читати книгу - "Світанок"

Отож так ми і зробимо.

Решта всі рішучо кивнули, і я збагнула, що вони ставлять своє життя на той маленький шанс, який нам залишила Аліса. Вони не збираються піддаватися безнадії й чекати смерті.

Так, ми всі боротимемося. А що ще нам лишається? І безперечно, до нас приєднаються інші, бо так сказала Аліса, перш ніж подалася геть. Як ми можемо знехтувати Алісиним останнім попередженням? І вовкулаки також битимуться з нами за Ренесму.

Ми битимемося, і вони битимуться, і всі ми помремо.

Здається, я не відчувала такої рішучості, як решта. Аліса знала наші шанси й давала нам єдину надію, яку бачила, проте надія ця була заслабкою, щоб вона сама зробила на неї ставку.

Я вже почувалася переможеною, коли обернулася спиною під сердитим поглядом Сема й попростувала за Карлайлом додому.

Тепер ми бігли, як автомати, і вже не поспішали панічно. Коли ми наблизилися до річки, Есме підвела голову.

— Там був іще один слід. І він був свіжий.

Вона кивнула вперед — туди, де намагалася привернути увагу Едварда дорогою сюди. Коли ми мчали, щоб урятувати Алісу…

— Певно, його залишили раніше. Там була сама Аліса, без Джаспера, — понуро мовив Едвард.

Обличчя Есме зморщилося, й вона кивнула.

Я збочила праворуч, трошки відставши. Я була певна, що Едвард має рацію, і все ж… Зрештою, чому це Алісина записка була на аркуші саме з моєї книжки?

— Белло? — гукнув Едвард безбарвним голосом, поки я вагалася.

— Я хочу простежити цей слід, — відповіла я, внюхуючись у легенький запах Аліси, який відвертав убік від її головного сліду. Він здавався мені таким самим свіжим, хоч я й не мала в цьому особливого досвіду; єдине, що відрізнялося, — не примішувався запах Джаспера.

Едвардові золоті очі були порожніми.

— Либонь, він веде назад до будинку.

— Тоді я наздожену вас там.

Спершу я гадала, що він дозволить мені піти самій, але щойно зробила кілька кроків убік, як його безживні очі спалахнули.

— Я піду з тобою, — тихо мовив він. — Карлайле, зустрінемося вдома.

Карлайл кивнув, і вони всі рушили вперед. Я дочекалася, коли вони зникли з виду, а тоді запитально поглянула на Едварда.

— Я не міг тобі дозволити відділитися від мене, — тихо пояснив він. — Боляче навіть уявити таке.

Я все втямила без жодних пояснень. Я уявила себе відділеною зараз від нього та збагнула, що відчувала б той сам біль, хоч якою б короткою не була розлука.

Так мало часу лишилося разом!

Я простягнула йому долоню, і він узяв мене за руку.

— Поквапмося, — мовив він. — Ренесма скоро прокинеться.

Я кивнула, і ми знову побігли.

Мабуть, то було безглуздя — витрачати час оддалік від Ренесми тільки через цікавість. Але записка не давала мені спокою. Якби Алісі бракувало письмового приладдя, вона б могла видряпати послання на камені чи викарбувати на стовбурі. Вона могла поцупити цілий стос паперу для нотаток у будь-якому будинку вздовж шосе. Чому вона обрала саме мою книжку? Коли дістала її?

І, як і можна було очікувати, слід зробив велике коло, щоб триматися подалі від домівки Калленів і не потрапити на очі вовкулакам у лісі, й вивів нас до нашого будиночка. Едвардові очі збентежено нахмурилися, коли він збагнув, куди саме привів нас слід.

Він спробував знайти причину і промовив:

— Вона полишила Джаспера чекати й повернулася сюди?

Ми вже майже дісталися будиночка, і я відчула неспокій. Я раділа, що моя долоня в Едвардовій руці, проте водночас мені здавалося, що ліпше б я прийшла сюди сама. Видерти сторінку з книжки і принести її назад до Джаспера — занадто дивна поведінка для Аліси. Мені ввижалося, що в її діях закодоване якесь послання — але я його зовсім не могла збагнути. Проте ж це була моя книжка, отож і послання мало призначатися мені. Якби це було щось таке, що вона б хотіла розповісти Едвардові, хіба вона не видерла б сторінки з його книжки?…

— Я буквально на хвилинку, — сказала я, вивільняючи руку, коли ми наблизилися до дверей.

Він наморщив чоло.

— Белло?

— Будь ласка! Тридцять секунд!

Я не чекала відповіді. Натомість метнулася в двері й зачинила їх по собі. Я помчала просто до книжкової полиці. Тут запах Аліси був зовсім свіжим — йому менше одного дня. Вогонь, якого я не запалювала, гаряче палав у коминку. Я висмикнула «Венеціанського купця» й рвучко розгорнула його на титульній сторінці.

Тут, поряд із нерівним краєм, який лишився від видертого аркуша, попід словами «Венеціанський купець» Вільяма Шекспіра була записка.

Знищ це.

Трохи нижче написане було ім’я й адреса в Сієтлі.

Коли за тринадцять, а не за тридцять секунд Едвард увійшов у двері, я вже спостерігала, як палає книжка.

— Що тут коїться, Белло?

— Вона була тут. Вона видерла сторінку з моєї книжки, щоб написати на ній записку.

— Навіщо?

— Я не знаю навіщо.

— Навіщо ти її палиш?

— Я… я… — я нахмурилася, і на обличчі проступили і відчай, і біль. Я не відала, щó ж Аліса намагалася мені сказати, але вона чимало доклала зусиль, щоб про це ніхто, крім мене, не довідався. А я — єдина особа, чиїх думок Едвард не зможе прочитати. Отож вона воліла, щоб він нічого не дізнався, а для цього мали бути вагомі підстави. — Мені здалося, що це буде доречно.

— Ми не знаємо, що вона замислила, — тихо мовив Едвард.

Я втупилася в полум’я. Я була єдиною в світі істотою, здатною збрехати Едвардові. Невже саме цього хотіла від мене Аліса? Це її останнє прохання?

— Коли ми летіли в літаку в Італію, — прошепотіла я (це була не брехня, просто такою вона ставала в цьому контексті), — коли ми мали врятувати тебе… вона збрехала Джасперові, щоб він не вирушив за нами. Вона знала: якщо він зустрінеться з Волтурі, то помре. Вона ладна була померти сама, ніж поставити під загрозу його життя. І дозволити померти мені. І дозволити померти тобі.

Едвард не відповів.

— У неї є свої пріоритети, — сказала я. Коли я усвідомила, що моє пояснення аж ніяк не схоже на брехню, моє непорушне серце заболіло.

— Я в це не вірю, — мовив Едвард. Він сказав це не для того, щоб сперечатися зі мною, — він радше сперечався сам із собою. — Може, просто Джаспер опинився у небезпеці. Її план спрацює для нас усіх, але якщо залишиться він, то загине. Можливо…

— Вона могла б нам це розповісти. Просто відіслати його кудись.

— Хіба б він згодився поїхати? Може, вона