Читати книгу - "Мідний король"

з багатьох сортів дерева, в’язь візерунків на стелі. Яска спинилась перед столом, роздуваючи ніздрі; Гідний Ілімар стояв, не рухаючись, біля дверей, і зброя пекла йому руку.

— Я вас глибоко поважаю. — Розвіяр потягнув за шовковий повороз, і оксамитові фіранки розійшлись, відкриваючи вітражне вікно. — Тому що якби ви влягли пориву й кинулись на мене на вулиці… Я ж не дарма питав про прилюдні страти. Ви знаєте, що гекса роблять з ворогами?

Ілімар розтягнув губи:

— Я готовий померти так, як підкаже тобі твоя уява, людожере. Навряд чи ця смерть дасть тобі втіху.

— Кинь це на підлогу, — раптом наказала Яска. — Я все бачу!

Ілімар повагався. Підтягнув рукав. Упустив на підлогу не стилет, як гадав Розвіяр, а метальний ніж. Вістря ввіткнулося в дерев’яну мостину. Одного точного кидка вистачило б, подумав Розвіяр відсторонено. Там, у порту, або потім на вулицях, або на майдані.

— Чудова іграшка. — Він зупинився перед крижаним столом. — Ну що ж… Я волів би щось ситніше, але коли нічого більше нема… Принаймні я хочу випити.

Він налив собі та Ясці грайливого «арамеру»; відсутність слуг його не дивувала й не обурювала. Золотим нелегко прислужувати за столом гекса, і Розвіяр не бажав випробовувати їхнє терпіння даремно.

Подумавши, він плеснув чудового напою в третій келех — для Ілімара. Той не сунувся з місця — стояв, опустивши руки, дивлячись на Розвіяра з-під світлих, ніби колоскове поле, брів.

Розвіяр повільно зробив ковток. Терпкий запах зігрів піднебіння. Грайлива рідина вливалася, здається, одразу в кров.

— У Раді ви стояли за опір, Ілімаре. — Розвіяр смакував напій ковток за ковтком.

— Так. — Золотий випрямив спину.

— Але ви опинилися в меншості.

— Так.

— І підкорилися рішенню Ради, але не прийняли його.

— Так…

— І злякалися в останню мить.

Ілімар похитнувся:

— Так.

Розвіяр схилився над столом, роздивляючись морських жителів, умертвлених і ще живих, які прикрасили собою крижану скульптуру.

— А це що? Шановний Ілімаре, це устриці?

Золотий похлинувся. Йому дуже хотілося гордо змовчати.

— Це «сльози дракона». Мешкають глибоко на дні, у трюмах затонулих кораблів. Пряний смак, надзвичайно поживні…

— Дуже небезпечні в добуванні, — негучно додала Яска. — З десяти ловців до старості доживають двоє. Кожна «сльоза» коштує, як невеликий корабель…

Розвіяр наколов безвільне тільце молюска на двозубу виделку. Опустив у соус. Побачив, як смикнулось Ілімарове обличчя: «сльози дракона» слід було їсти не так.

— Дивний смак. — Жуючи, Розвіяр плеснув собі ще «арамеру». — Мені не подобається, панове, я волів би смаженого ляскуна… Гідний Ілімаре, ви знали від Галагара, що опиратися марно. І що єдиний випал закінчиться для вас повним крахом, розгромом, смертю ваших дітей. І все одно виступали за опір?

Восьминіг, що лежав на вершині крижаного замку, дивився каламутними проникливими очима.

— Якщо нема можливості жити, треба померти з гідністю, — прошепотів Золотий. — Хоч у бою, хоч на ешафоті.

— Як ці морські тварі?

Золотий закашлявся, намагаючись приховати гримасу ненависті.

— Я пообіцяв бути милосердним, — сказав Розвіяр іншим тоном, серйозно. — Ви мені не вірите?

— Вірити гекса? Я сміявся б. Якби не зірвав голос, доводячи цим боягузам… — Ілімар затнувся.

Розвіяр кивнув:

— Ви надто довго жили в золотому спокої. Були добрі й терпимі — одне до одного. Найкращі люди з усього населеного світу злітались до вас, готові до будь-якої роботи — аби їм дозволили жити тут. Правда ж?

Золотий підняв на нього налиті кров’ю очі:

— Так.

— Їли смачне м’ясо, яке вбивав за вас хтось інший… До речі, мені подадуть сьогодні м’ясо? Не ці мертві морські тіла, а справжнє пружне м’ясо?

— Чиє? — тихо спитав Ілімар.

Довгу хвилину вони дивились один одному в очі. Яска дрібними ковтками пила «арамер». Нарешті Розвіяр усміхнувся:

— Ви здаєтесь мені хороброю людиною, Ілімаре. Чому ви мене не вбили, хоча мали таку можливість?

Гідний мовчав.

— Дайте відповідь на питання. Мені важливо знати.

— Я не посмів.

— Злякались помсти? Щось іще?

— Не посмів.

— Розумію.

Розвіяр знов підійшов до вікна. У вітражі вбудовано дзеркала й лінзи — навіть тепер, уночі, гра кольору й тіні тішила око. Розвіяр розчахнув стулку й знову побачив Мірте внизу: низки вогнів біжать по мостах, високі зірки на шпилях, море ледве-ледве світиться внизу. Він бачив місто, і водночас кімнату за спиною, і бачив себе очима Золотого й очима Яски. Чітке усвідомлення того, що відбувається, і того, що неодмінно станеться дуже скоро, було схоже на спрямоване в очі гостре світло. Розвіяр прикрив би очі рукою, аби міг.

— Ідіть, Гідний Ілімаре. Час і спосіб вашої страти ми обговоримо пізніше.

* * *

Його ліжко було до міри м’яким і до міри жорстким. З розчахнутого вікна віяло морським повітрям, чистим, без запаху горілого. Поскрипували нічні комахи, дихало листя і плив над садами аромат квітів. Здавалося, приречений Мірте хоче запам’ятатися чужинцю в найяскравішому, святковому своєму образі.

Це не голод і не спрага. Це не біль і не задуха. Це все одразу й набагато гірше — бо існує ще й усвідомлення, блискуче розуміння того, що з тобою робиться.

Це починається поволі й нітрохи не лякає. Крок за кроком, від вівтаря до вівтаря; дурний хлопчисько-раб, яким був Розвіяр колись, не усвідомлював, як багато дає йому Мідний король. Він міг би забути про слова старого — але не забув. Випадковість? Темний інстинкт?

Яска теж не спала. Вона ходила по кімнаті туди й сюди, тягнучи за собою по килиму довгий барвистий плед; побачивши нічного гостя, задерла підборіддя:

— Навіщо ти прийшов?

Він підійшов до неї впритул. Від Яски пахло горілим — виразний запах, хоча вона чисто вимилась і повністю перемінила одяг.

— Чого тобі треба, Розвіяре?

— Ти й досі думаєш, краще б мені потонути? — спитав він несподівано для себе. — Ти справді так думаєш?

Він поклав долоні на її плечі. На її гострі, теплі, тремкі…

Вона відкинула його руки. Відійшла в дальній кут:

— Я не можу з тобою розмовляти тепер.

— Що зміниться потім?

— Дай мені спокій. Я хочу бути сама.

— Я хотів… Послухай, мені треба розповісти комусь.

— Іди. Я не можу тебе бачити.

— Розумію.

Він вийшов, поминувши варту біля дверей, і спинився посеред внутрішнього дворика, прикрашеного, як це заведено в Золотих, фонтаном. Легке нічне повітря стало в горлі руба. Ще зусилля… Підтягнутися, вирости, впіймати нарешті те, що вічно вислизає. Окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недогарок свічки… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі — Іміль при смерті, і далі — Лукс, і далі — Яска, і далі — піднесене місто, і далі, і далі…

Темрява.

* * *

Другого дня з «Крилами» в місто