Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

одна в одної та читаючи молитви без священика на Великдень, Трійцю та Вознесіння.

Проте в 1988 році Апаліна з великим здивуванням побачила релігійних діячів, в тому числі патріарха Пімена, на телебаченні. Вона обговорила це з іншими вірянами в селі, й вони сказали, що читали в газетах про відкриття церков. Підбадьорені очевидними змінами в атмосфері, Апаліна та кілька інших вірянок пішли до голови колгоспу Віктора Романова з проханням про допомогу в отриманні дозволу на відкриття Успенської церкви. На подив Апаліної, Романов погодився.

За рік дозвіл на відновлення церкви було нарешті отримано, й до села прийшли зміни. Церква, побудована в 1793 році, стояла руїною. Зі стелі звисали колоди, підлога стала горбкуватою, більшість сходів прогнили. Всередині церква була заповнена гнилим деревом, соломою, горами насіння та всіляким сміттям. Проте Романов виділив на відновлення церкви гроші з колгоспного фонду, а десятки людей зголосилися добровільно допомогти. Обсяг робіт виявився величезним. Цілий місяць віряни витратили лише на прибирання сміття. Потім було заново покладено підлогу і споруджено нові сходи. Колоди, що звисали згори, прибрали.

У липні 1989 року було вже розчищено досить місця для служби, тож кілька бабусь принесли ікони, які переховували вдома десятиліттями, й прилаштували їх на кроквах. Священиком цієї громади був призначений отець Іван Мартен, і ось під час бурі та зливи відбулася перша відправа.

Минули місяці, колгоспники звикли до того, що в селі діє церква, й отець Іван почав вінчати та відспівувати, а Апаліна стала співати в церковному хорі. Спочатку дехто з колгоспників був незадоволений використанням колгоспних грошей на реставрацію церкви, але Романов, чия мати була дуже релігійною людиною, проігнорував ці нарікання. «Моє завдання — будувати, а не руйнувати», — сказав він.

Навіть учителі почали відвідувати відправи, а у вересні, перед початком навчального року, майже п’ятдесят дітей прийняли причастя. «Люди стали добріші один до одного, — говорила Апаліна. — Вони почали боятися Бога й непокоїтися через свої гріхи. Раніше люди були — як собаки. Не мали ні жалю, ні доброти. Люди стали ввічливішими. Раніше вони такими не були».

ЖОВТЕНЬ 1992 РОКУ

У щойно відновленій церкві горів у залізній грубці вогонь. Підлога була свіжопофарбована, на білих кам’яних стінах висіли ікони.

Світло похмурого дня сочилося крізь високі аркові вікна. Апаліна з хором співали заупокійні молитви, а селяни скупчилися навколо відкритої труни з 39-річною жінкою, що померла від раку. Отець Іван ходив вперед і назад із золотим кадилом, розносячи запах ладану. Присутні запалили свічки, немов освітлюючи шлях покійної до Бога. Батько померлої жінки плакав. Нарешті молоді люди з білими нарукавними пов’язками підняли труну на плечі й понесли її надвір, де очолили ходу селян навколо церкви.

Потім всі зібралися на дорозі. Тут були й старенькі, що ледь шкутильгали, як Апаліна, і малі діти. Духовий оркестр заграв жалобний марш, і всі пішли за труною, проводжаючи молоду жінку в її останній шлях на сільський цвинтар, до якого було близько двох кілометрів.

Після похорону Апаліна стала згадувати, як роками не мала навіть власної Біблії. «Тепер ми вчимо дітей закону Божому, — сказала вона, — і вони будуть іншими. Той, хто читає Біблію, знає, що буде. Я читаю Біблію, й мене ніщо не може здивувати чи налякати».

Потім вона замислилася над подіями останніх кількох років.

«Хто міг сподіватися на такі зміни? — сказала вона. — Але ж знов-таки — навіть янгол не може побачити Бога, то чому ми маємо на це сподіватися?»

ВИПРАВНО-ТРУДОВА КОЛОНІЯ № 5 ПІД ЛЕНІНГРАДОМ

Одного дуже холодного дня в березні 1990 року Володимир Хотко, засуджений за вбивство, вийшов на центр футбольного поля, щоби звернутися до своїх товаришів по колонії. Навколо нього зібралися півтори тисячі в’язнів колонії суворого режиму. «Нам щойно сказали, що дозволяють побудувати на території табору церкву, — сказав Хотко. — Допомагати нам ніхто не буде, але якщо ми знайдемо гроші, то можемо будувати».

Над натовпом запанувала тиша. Хотко вглядався в обличчя в’язнів — убивць, ґвалтівників, хуліганів і злодіїв. Більшість із них ніколи не чули про Десять заповідей, тим більше не дотримувались їх у своєму житті. Врешті-решт кілька в’язнів почали обходити натовп із відкритими наплічниками, й тут сталася несподівана річ. Спочатку кілька чоловіків, а потім майже всі полізли до кишень своїх тюремних курток і дістали звідти пом’яті купюри. Хтось давав п’ять рублів, хтось двадцять п’ять.

За півгодини Хотко назбирав 18 тисяч рублів. Цього було більш ніж досить для початку.

Задум побудувати церкву був складовою намагань Хотка реабілітувати себе через віру. Після закінчення школи в Ленінграді Хотко став працювати на Тракторному заводі ім. Кірова в Тихвіні, де став комсомольським ватажком, а у 25 років — головою профспілки. Здавалося, він приречений на подальше просування нагору, але в 1985 році він розлучився із дружиною. Спочатку це не мало негативних наслідків, але потім між колишнім подружжям стали відбуватися дедалі запекліші суперечки через їхню однокімнатну квартиру. Кілька разів вони намагалися владнати цю проблему, але безуспішно. Врешті-решт вони зустрілися на квартирі одного із друзів, де, як зазначалося в матеріалах судової справи, почали сперечатися. Атмосфера розпалювалась, і, спаленівши, Хотко почав жорстоко бити та штурхати колишню дружину ногами. Коли він це вгамувався, вона була мертвою.

Ці вбивчі для дружини Хотка удари розбили і його власне життя. Його заарештували та посадили до ленінградського СІЗО, де він за кілька днів намагався повіситися. Оговтавшись після спроби самогубства, він дізнався, що дві тисячі працівників його колишнього заводу підписали петицію з вимогою смертної кари для нього. Суд відбувся в грудні 1986 року, й Хотка присудили до тринадцяти років колонії суворого режиму.

Для колишнього комсомольського діяча переїзд до трудової колонії № 5 був переходом в інший світ. До того Хотко ніколи не мав проблем із законом, ніколи не притягувався до відповідальності за насильство. З іншого боку, завдяки праці на заводі ім. Кірова він мав технічний досвід, і це означало, що він може бути корисний в економічній діяльності колонії. Його призначили бригадиром у будівельний цех. Сім днів на тиждень і дванадцять годин на день він ремонтував майстерні та бараки колонії.

У перші роки перебудови табірний режим трохи змінився. До того ув’язнені могли звертатися до представників адміністрації лише «громадянине начальнику», а розмовляти з ними лише щодо табірних правил. Якщо на в’язні бачили хрест, його зривали з шиї. Проте навесні 1988 року з’явилися ознаки лібералізації. В’язням уперше дозволили