Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

від справ. Коли ж я сказав, що йдеться про вбивство чотирьох людей, то мені пояснили, що цю справу закрито. Тоді я пішов до вас додому. У тебе, Дереку, мене випровадила молода жінка, яка попросила ніколи туди не приходити і дати тобі спокій, надто ж із цією справою. Потім я кілька разів дзвонив у двері до Джесса, та мені не відчинили!

Ми з Дереком перезирнулися, збагнувши, які далекі були тоді від цієї справи.

— І що ж ви зробили потім? — запитав Дерек.

— Ох, то була справжнісінька чортівня! — сказав Кірк. — Я зробив висновок: Шарлотту Браун бачили за кермом автомобіля Теда Тенненбаума тієї пори, коли сталися вбивства, та офіційним убивцею оголосили таки Тенненбаума, тоді як я був певен, що сталася помилка з головними жертвами. Я ні з ким не міг про це говорити, то й не залагодив нічого: мої колеги в орфейській поліції більше не розмовляли зі мною, відколи я набрехав про те, що мій батько хворий на рак, щоб здобути вільний час, а тих поліціянтів, які розслідували цю справу, неможливо було знайти. Дурня якась, та й годі. Я спробував розплутати цю справу сам і взявся до інших убивств, що сталися нещодавно в нашому регіоні. Та мало чого досяг. Єдине, що викликало в мене підозру, це була нещасна пригода з чоловіком, який убився на мотоциклі на трасі до Ріджспорта. Вона варта була того, щоб нею поцікавитися. Я зв’язався з дорожньою поліцією й, розпитавши поліціянта, який за те відповідав, дізнався, що тією пригодою цікавився і агент ФАБОВЗ. Я зателефонував йому, і той агент сказав, що то розбився місцевий король злочинного світу, якого ніяк не могли зловити на гарячому, і що йому хтось допоміг перебратися на той світ. Я злякався, що пхаю носа в мафіозні порахунки, і хотів було побалакати з Льюїсом Ербаном, одним із моїх колег. Та Льюїс не прийшов на побачення, яке я йому призначив. Отак я лишився сам зі справою, яка перевершувала мої можливості. І тоді я вирішив зникнути.

— Бо злякалися того, що відкрили?

— Ні, тому що я був сам! Геть сам, розумієте? І тому що вже терпіти не міг цієї самотності. Подумав собі, чи не занепокояться люди від того, що мене немає. Може, захочуть дізнатися, чому це я раптом пішов з поліції. Знаєте, що робив я упродовж двох перших тижнів, коли ото «зник»? Я був удома! У хаті сидів. Чекав, аж хтось подзвонить і спитає, що зі мною. Але ніхто не прийшов. Навіть сусіди. Ніхто. Я не виходив з хати, не ходив у крамниці. Жодного дзвінка. Тільки мій батько заглянув, приніс мені трохи харчів. І посидів зі мною кілька годин на канапі. Мовчки, не кажучи ні слова. А потім запитав: «Кого ти чекаєш?». Я відказав: «Чекаю, та не знаю кого». Урешті вирішив податися в інший кінець країни і наново розпочати життя. Подумав собі, що це нагода цілковито присвятити себе написанню п’єси. І хіба може бути ліпший сюжет, ніж оця кримінальна справа, що так і лишилася нерозв’язана? Уночі, перш ніж поїхати, я потихеньку промкнувся до комісаріату, бо в мене були ключі, і забрав слідчу справу про вбивство тих чотирьох осіб.

— А навіщо ви лишили оті слова «Тут розпочинається ТЕМНА НІЧ»? — запитала Анна.

— Таж із Орфеї я поїхав з думкою, що повернуся сюди, коли розплутаю цю справу, і вголос заявлю правду. Розкажу про все театральною п’єсою, яка матиме страшенний успіх. Орфею покинув нікчемою, а повернутися планував героєм і зіграти «Темну ніч».

— А чому ви взяли ту саму назву для нової п’єси? — запитала Анна.

— Бо це була остання нагода втерти носа всім, хто принижували мене. «Темна ніч» у її початковій формі пропала: колеги знищили всі мої чернетки і рукописи, які я зберігав у комісаріаті, за те, що я сказав, буцімто в мого батька рак, а єдиний уцілілий примірник, що був у книгарні, потрапив до рук мера Ґордона.

— Як ви про це взнали? — запитав я.

— Мені сказала про це Меґан Падалін, яка працювала в книгарні. Це вона порадила мені лишити один примірник у відділі для місцевих авторів. Туди могли зазирнути славетні продюсери з Голівуду, і хтозна, може, котрийсь із них прочитав би її й оцінив. Аж усередині липня 1994 року, після тієї капості, яку вкоїли мені колеги, я зайшов до книгарні, щоб забрати текст, а Меґан сповістила мені, що його придбав мер Ґордон. Я попросив віддати, та він сказав, що в нього її нема. Подумав, що він хоче нашкодити мені: адже він уже читав п’єсу і сказав, що вона погана! Він навіть подер її переді мною! То нащо ж купив її в книгарні, як не задля того, щоб завдати мені збитків? І, виїжджаючи з Орфеї, я вирішив довести: ніщо не завадить мені створити мистецьку річ і поставити її на сцені. Можете палити, кепкувати, забороняти, цензурувати: все відроджується. Гадаєте, знищили мене? А дзуськи, я дужчий, ніж був раніш. Ось про що я мріяв. Отож я дав доручення батькові продати мій дім в Орфеї й оселився в Каліфорнії. З тими грішми, що в мене були від продажу будинку, якийсь час я міг протриматися. Я поринув у слідчу справу. Але то був глухий кут: я топтався на місці. І що далі топтався, то дужче переймався тією справою.

— І ви думали над нею двадцять років? — запитав Дерек.

— Авжеж.

— І до яких висновків дійшли?

— Ні до яких. З одного боку, фатальна пригода на мотоциклі, з другого, Меґан. Це все, що я знав.

— Гадаєте, Меґан розслідувала нещасний випадок із Джеремі Фолтом, і за це її вбили?

— Не знаю. Я взяв це для п’єси. Подумав собі, що це буде хороший початок. Невже і справді є якийсь зв’язок поміж Меґан й тієї пригодою?

— У тім і річ, — відказав я. — Як і ви, ми певні, що існує зв’язок поміж смертю Меґан і смертю Джеремі Фолта, та поміж Меґан і Джеремі, здається, ніякого зв’язку нема.

— От бачите, — зітхнув Кірк, — тут справді якась чудасія коїться.

Кірк Гарві перестав бути пихатим і нестерпним у спілкуванні театральним постановником, яким він був останні два тижні. То нащо він грав ту роль? Навіщо потрібна була та п’єса, без початку й без кінця?