Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Розділ 16. Плачі за живими

Вітан Сорен був найсильнішим артефактором із усіх, які тільки були в Сентрі. Яр фон Літтен за силою перевершував і багато заморських чаклунів. Втім, зараз користі від усієї цієї сили не було зовсім. Вони затримали Акулину Сар. Та сказала, що в усьому винна Аніт Канська. Їм вдалося знайти і затримати Аніт Канську – та звинуватила Акулину Сар. 

А ось єдину, чия присутність для Вітана була справді важливою, Йовілу, вони поки що знайти не могли. 

 – Вона ж ельфійка! – крикнула Аніт, вказуючи на Акулину. Обидві вони позірно добровільно сиділи у глибоких кріслах у вітальні леді Сар. – Це ж вона вбила її! Це вона відрізала голову Селестії! 

Акулина дивилася на Вітана і Яра знічено. Здавалося, вона мало чого розуміє у тому, що взагалі відбувається. 

 – Де Йовіла? – натомість запитала вона. – Вона зникла, чому ви її не шукаєте? 

За вікном почало нарешті темніти і навіть з’явилася перша зірка. Вітан потер лоба, роздратовано і нервово зітхаючи. 

 – Бо в нас є серйозні підозри, що у її викраденні винні і справді ви, панно Сар. А ви не радійте, леді Канська – з вами ми ще теж нічого не закінчили. Ви ж не думаєте, що ваше зникнення з покоїв на майже годину – взагалі не підозріле? Краще би вам зізнатися зараз. 

Він намагався говорити спокійно і не скочуватися у паніку. Йовілі, де би та зараз не була, це зовсім не потрібно. Задля неї він має залишатися спокійним і намагатися вирішити справу якомога швидше. І врятувати її. 

Аніт і Акулина сиділи перед ним мовчки. Здавалося, жодна з них не поспішала зізнаватися у жодному злочині. 

 – Я ж вам вже говорила, – стомлено, але налякано продовжила Акулина. – Йовіла прийшла до мене перед балом і сказала триматися подалі від Аніт. Це вона в усьому винна, як ви не розумієте? 

Ельфійка вміла переконувати. Вітану хотілося їй повірити – це був найпростіший шлях і спосіб. Але від Акулини розходилися невидимі хвилі магії – тої, якою володіли ще ельфи і тієї, що впливала на переконання. Можливо, Сар робила це несвідомо. Можливо. А може, це була частина її закрученого і складного плану, і  тоді Вітан просто потрапився би на її гачок. 

А він не міг цього допустити. Не зараз. 

 – Де були ви, леді Канська? – запитав Яр. Він тільки нещодавно зайшов до кімнати, а перед тим оглядав покої Йовіли. І з його розлюченого, невдоволеного лиця ставало ясно – нічого він там не знайшов. Викрадачка, ким би вона не була, спрацювала чисто. 

А десь там сиділа Йовіла – замкнена, можливо, без свідомості. Від однієї думки про це всередині Вітана закипала кров. Про інші можливості він намагався не думати взагалі. Уявити Йовілу мертвою було майже неможливо. 

Аніт Канська продовжувала мовчати. 

 – Я повторюю питання – де ви були? – з кожним словом температура в кімнаті наче падала, а очі його друга навпаки – починали горіти вогнем. Дуже справжнім чаклунським вогнем, який за необережності міг би перекинутися на меблі і людей навколо. Вітан поплескав Яра по плечу, приводячи його до тями. 

Аніт перед ними сиділа гордо і випроставшись, як наче вона була королевою, і для неї проводили не допит, а приходили з найнижчими проханнями. 

 – Спілкувалася з бароном Лассеном, запитувала, як справи у моїх батьків. – Ви можете поговорити з ним і перевірити мої слова. 

Вітан би вдарив кулаком об стіну, якби тільки був у кімнаті один. Акулина Сар начебто сиділа весь час у своїх покоях і чекала, поки її поведуть до принца – ось тільки цього ніхто не бачив, окрім покоївки, яка пішла досить швидко. Алібі герцогині міг підтвердити барон Лассен – можливо, найбільш ненадійна людина в усьому королівстві. Вітан не знав, що було гірше. 

 – Але чому? – раптом запитав він, схиляючи голову набік. Щось у цій історії відверто не клеїлося. – Ось уявімо ситуацію. Вас трьох приводять до покоїв перевдягтися перед вечерею з принцом, де він має оголосити свою наречену. І камердинер може прийти за вами із хвилини на хвилину. І що ж ви робите – йдете говорити з бароном? 

Аніт відвела погляд – але це тривало всього мить, до того ж настільки коротку, що він навіть не був впевнений, чи це йому не здалося. 

 – Бачте, в мене немає можливості обирати, коли я можу зустрітися з бароном. Тож я мушу користуватися кожним шансом, який є. 

 – І де ж ви зустрілися? – запитав Вітан. Знайти барона було неважко. Неважко було і запитати в нього, чи правду говорить Аніт. І він дуже, дуже сподівався, що вона бреше. Годинник продовжував вибивати хвилини одна за одною. 

 – В парку палацу, – відізвалася вона через мить. 

 – Конкретніше, – надавив Яр, схиляючись над герцогинею. Він тримати свій гнів під контролем не вмів ніколи. Ось тільки зараз це був не яскравий палкий гнів, який затуманює розум і заважає мислити тверезо. Ні, це була лють гостра, як лезо меча і точна, як голка в руках у вмілої вишивальниці. 

Вітан зробив непомітний сигнал Арею – своєму аспірантові, що стояв біля дверей кімнати. Той тільки кивнув і вислизнув назовні, і Вітан знав, що справа буде зроблена як слід. Ярових людей у покоях Акулини не було; вони обшукували палац, сподіваючись, що наштовхнуться на щось просто випадково. А аспіранти Вітана були тими, хто їм був потрібен – можливо, він не ставився до них надто м’яко, але вона знали, що таке точність, відповідальність і дисципліна. А ще вони вміли працювати дуже швидко. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍