Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Розділ 41

Мене відкидає в якийсь кущ, наче непотріб, а слідом за мною падають ще три тіла, ледве не розчавивши зверху. На нас чотирьох (дідько, хто це?) одразу налітають чоловіки та жінки, хапаючи під руки, а ми такі слабкі та понівечені, що заледве можемо встояти на ногах. Нудота надто близько, а піт стікає обличчям.

— Що й очікувалося побачити, — фиркає хтось. — Ще одні ідіоти.

— Помилки інших нічому не вчать.

Тут панує темрява ночі та магічна свіжість, якої бракує Землі. Повітря інше, воно чисте та легке, не важке, як вдома. Сила всередині випарувалася під час переходу, і мене кидає в агонію. Я намагаюся окреслити щось довкола, і позначаю для себе понурий студентський гуртожиток Академії стихійного знання. Кам’яний грифон роззявляє пащу, кличучи до себе.

Дідько.

Як!?

Я стогну через біль від будь-якого зайвого поруху, що лишає чорні синці, а мороз обдає мою майже оголену шкіру.

— До Вежі всіх, — виголошує жінка. — Завтра розбиратимемося.

Я озираюся на інших бідолашних, яких викинуло слідом за мною. Десь мого віку. Два хлопці та дівчина. Не знаю тільки рейлі це чи ні. Будь-хто.

Дівчину раптом вивертає та траву, і я заплющую очі, тільки зараз осягнувши весь масштаб біди. Нас всіх закинуло назад до Аріусу, прямо в академію. Схоже, я не одна тікала о третій ночі завдяки тим підліткам, але нас однаково якимось чином затягло назад.

— Чекайте, — втручається новий чоловічий голос. — Наказ Асмодея взяти її, — веде хлопець, допоки я борюся із запамороченням. Ідіотка. Як же я могла… А що я могла? Що, я, власне, зробила? І ці три бліді та ледве живі рейлі. Як ми повернулися?

Мене передають комусь, наче предмет, і тепер тягнуть вулицею вбік, допоки порожні очі вивчають двір. Інші маги лишаються позаду, поки хтось невдоволено гарчить щось, ведучи мене доріжками студентського парку.

Організму не вистачає магії, життя. Але який сенс? Я більше не маю жаги. У мене немає мети. Мене нахабно обікрали, забравши все й не лишивши шансу повернутися. Мені збрехали, замулили очі та виставили дурепою перед усією академію, стерли будь-які згадки про Дінару Дільшат.

Ні.

Це зробили з усіма рейлі. Нас… Нас надурили. Викрали та зробили рабами.

Мої кістки почали закипати, нервові струни смикатися. Хтось стискає моє плече. Я тільки зараз згадую, що мене комусь передали. І цей чоловік досі обурений.

— Не можу повірити, мені… — Люциліан Хейг ковтає образу, владно ведучи мене вулицею. — У голові не вкладається… Отак втекти. Отак…

— Замовкни, — шепочу.

— Посеред ночі порізати собі руку та повестися на цих підлітків-шахраїв. Я думав, ти достатньо розумна. Думав, що не купишся на цю аферу…

— Замовкни, — шиплю, заперечно хитаючи головою, намагаючись спинитися, забруднюючи шкарпетки. Мої нерви — землетрус, серце — прірва в землі.

— Мені страшно уявити, звідки ти взяла гроші, щоб потрапити на Землю. І тепер ти серед тих придурків…

— Замовкни вже! — гарчу, махнувши рукою. Луна розкочується тихою вулицею, бо всі вже давно поснули. Певно, знову минуло дев’ять годин і зараз десь одинадцята ночі. Люци відпускає мене та стежить за тим, як протираю бліде обличчя. У вухах гудить, і я не можу слухати нотації про свою дурість. Тіло хитається, як і першого разу, коли потрапила сюди, і мене накачали магією, скористувавшись недосвідченістю.

— То були діти! — шоковано зазначає Люци, поки його очі вибухають осінніми барвами. — І я не мовчатиму! — хлопець ледь не регоче. — Бо коли я прокинувся, то побачив якусь дурну записку та кров на світлині біля ліжка. Знаєш, що це? Це діти багатеньких батьків, які мають доступи до таємних та життєво небезпечних переходів. Це можна порівняти до продажу наркотиків. Вони відчиняють прохід на дві години, а потім усіх затягує назад, і беруть вони за це шалені кошти! Ніби я ніколи не попадався на цих шахраїв, ніби не намагався потрапити на Землю! Коли їх впіймають, то повідбивають руки! І взагалі… — Люци стискає долоні в кулаки, міцно стискаючи вуста, а тоді: — Бісове прокляття! Та твій перехід між світами тривав утричі більше за перебування вдома через зміну часових поясів! А ти повелася, хоча я казав тобі, що маги не можуть витримати людську атмосферу! Ти могла померти! Цей перехід міг вбити тебе! І… і ти сказала, що я тобі подобаюся й просто втекла!

Я попалася на підлітків, що нелегально переправляють дурних магів на Землю на якихось дві години. Це був якийсь бісовий масштабний ритуал, під час якого діти відчиняють незаконні «двері», і тепер ми тут вчетверо ганьбимося з нудотою в горлі та без краплі магії.

Але тепер ми четверо знаємо правду.

Правду.

Таку гостру правду, що мої очі віднині кинджали, а язик – отрута.

— Це було так смішно, що хотілося плакати! — Люци махає на споруду академії вдалині, сховану за ліхтариками, стримуючи істеричне реготіння. — А я думав розпочати ранок з приємної новини, бо в Терри закупили справжні лампочки! Для електрики! Її потроху почнуть проводити, де це найнеобхідніше потрібно. Світло! Про яке ти мріяла!

Я киваю, затуляючи обличчя долонями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍