Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

із радянськими посадовцями, ті їх заарештували, незважаючи на попередні гарантії особистої безпеки. Для Окуліцького це був його другий арешт радянцями (перший відбувся 1941 р.) і велика несподіванка, адже в січні 1945 р., напередодні Ялтинської конференції, він наказав розпустити Армію Крайову, щоб не провокувати радянські репресії проти польського суспільства в цілому.

Генерала Окуліцького та п’ятнадцятьох інших очільників польського підпілля доправили до Москви, де вони постали перед судом у червні 1945 р. Окуліцького, який воював проти нацистської Німеччини 1939 р. і був одним із лідерів Варшавського повстання 1944 р., звинуватили у плануванні військової коаліції з Німеччиною проти СРСР, шпигунстві, тероризмі й причетності до підпільної організації, яка була розформована лише для прикриття подальшої підривної діяльності. Його засудив до десяти років позбавлення волі Василь Ульріх, горезвісний суддя московських показових судилищ 1930-х рр. У грудні 1946 р. Окуліцького просто вбили в московській в’язниці[563].

З іншого боку лінії Керзона представники Кремля просували агресивну радянізацію, усуваючи всі інституційні зв’язки, що поєднували цю частину довоєнної Польщі із зовнішнім світом. Їхньою головною мішенню стала Українська греко-католицька церква, яка, зберігаючи православні ритуали і традиції, перебувала під юрисдикцією Рима. Одинадцятого квітня 1945 р., згідно із затвердженими особисто Сталіним інструкціями щодо ліквідації церкви, радянська таємна поліція увійшла до житлових приміщень собору Святого Юра у Львові й заарештувала голову церкви митрополита Йосипа Сліпого та його оточення. Того дня вони також заарештували всіх єпископів церкви. Дуже мало хто з них пережив тривале ув’язнення в ГУЛАГу, куди їх відправили їхні тюремники[564].

У напрочуд химерному виверті долі арешти стали непередбаченим наслідком спроб Рузвельта переконати Сталіна ставитися до католицької церкви у Східній Європі з належною повагою. Довіреною особою президента з питання католиків був провідний діяч Демократичної партії, католик за віросповіданням та ірландець за походженням, Едвард Флінн. Флінн не мав у Ялті жодної офіційної функції, будучи просто гостем Рузвельта та відвідуючи деякі офіційні та приватні вечері на конференції. Рузвельт іноді відправляв молодих посадових осіб Державного департаменту, у тому числі Алджера Гісса, щоб поінформувати Флінна про те, що відбувається, оскільки він вважав, що Флінн «дуже нудиться». Пізніше Гісс пригадував, що, маючи небагато роботи, Флінн випив «більше чаю... ніж міг собі побажати будь-який американець ірландського походження»[565].

Про релігію в Ялті детально не дискутували, але Сталін вочевидь повторив своє знамените висловлювання про папу: скільки в нього дивізій? Рузвельт, зі свого боку, попросив у Молотова дозволу для Флінна поїхати до Москви, щоб обговорити релігійну політику з радянськими чиновниками. Молотов погодився, і відразу ж після конференції Флінн поїхав до Москви як особливий гість Аверелла Гаррімана. Кетлін була непевна щодо дипломатичних здібностей Флінна і сумнівалася щодо шансів на успіх його місії. «Ед Флінн залишиться з нами на кілька тижнів, — писала вона сестрі. — Збав нас Господи! Однак він не так поганий, як здається… Він старий, досить приємний і нікому не переходить дорогу — принаймні не переходив за той час, що він тут. Можливо, здоровий глузд, а його в нього багато, врятує його від неприємностей у Москві. Його завданням, у найгіршому прояві, є змусити росіян молитися!»[566]

Флінн провів у Радянському Союзі понад три тижні, з 12 лютого до 10 березня, зустрічаючись із радянськими чиновниками, відвідуючи театр, а також організовані на його честь вечері. Він ніколи не викладав ні в листах додому, ні в мемуарах, чого саме він намагався досягти, але витоки у пресі свідчили, що програма його місії складалась із трьох пунктів: переконати радянців дозволити Ватикану відправити католицьке духовенство до Східної Європи, толерувати там католицькі установи та поліпшити становище італійських військовополонених у СРСР. Усі три пункти перебували високо на тогочасному порядку денному Ватикану[567].

Перед тим як повернутися до Сполучених Штатів, Флінн вирушив до Рима, щоб побачитися з папою, чию підтримку треба було конче забезпечити, якщо Рузвельт хотів уникнути проблем із католицьким електоратом щодо переслідувань церкви у Східній Європі. Ця логіка не пройшла повз увагу ретельних спостерігачів за подіями на європейській сцені, а в березні 1945 р. мабуть, не було більш старанного чи зацікавленого спостерігача, ніж Йозеф Ґеббельс. «Рузвельт відправив Флінна як особливого посла до папи, — зазначив він у своєму щоденнику 23 березня. — Очевидно, Рузвельт хоче перетягнути на свій бік католицьку церкву. Кажуть, що папа, як і раніше, дуже невдоволений англо-американцями після Ялтинської конференції»[568].

Папа Пій XII, який 1933 р. вів переговори про конкордат між Німеччиною та Святим Престолом і якого часто звинувачували в надмірному зближенні з нацистами під час війни, не залишив сумнівів відносно свого негативного ставлення до комунізму. Неодноразово з 1939 р. він засуджував радянську окупацію Польщі та скоєні під час цієї окупації злочини. Тепер він намагався згуртувати міжнародну підтримку для католиків Польщі. У грудні 1944 р. Казимєж Папе, представник польського емігрантського уряду у Ватикані, поінформував своїх колег у Парижі: «Мобілізація католицького світу в ім’я Польщі постійно прогресує і поглиблюється... Кардинал [Жан-Марі-Родріг] Вільнев (Квебек) та архієпископ [Френсіс] Спелман [Нью-Йорк] розповіли мені особисто, що Святий Отець хоче від них повної підтримки польської позиції».

Рузвельт знав, наскільки руйнівним стане відверте відкидання Ватиканом Ялти. Напередодні конференції він відправив до Рима Гопкінса, щоб утихомирити папу. Восени 1944 р., напередодні президентських виборів у Сполучених Штатах, Гопкінс був засмучений спробами католицької церкви впливати на внутрішню політику США й американську політику щодо Східної Європи, але в січні 1945 р. саме йому доручили відвідати та заспокоїти папу на шляху до Ялти. Тепер Рузвельт хотів, щоб посередником між Сталіним і Пієм ХІІ виступив Флінн. Цей вибір мав сенс лише в тому разі, якщо президент думав у першу чергу, як заспокоїти американських католиків та Ватикан, а не про зміну політики Сталіна. Флінн користувався повагою серед американських католиків, але був нікудишній дипломат[569].

Незалежно від тих чи тих здібностей Флінна, перепони на його шляху були величезними. Радянці вже сформували власну думку про Ватикан, і мало що можна було зробити, щоб її змінити. Вони були налаштовані пов’язувати папу і, отже, всю католицьку церкву з фашизмом. В очах Кремля Ватикан втручався у світову політику, надавав підтримку польському емігрантському уряду, протистояв передаванню німецьких територій до Польщі та заохочував реакційні групи в Італії. Сталін був готовий використати для дискредитації папи щойно реабілітовану Російську православну церкву[570].

У Москві Флінн зустрівся з новообраним патріархом Російської православної церкви Алексієм I, із Молотовим та двома полковниками таємної поліції, які керували державними органами, відповідальними за нагляд над релігійною діяльністю, але він не просунувся далеко. Коли полковник Георгій Карпов, очільник урядового комітету, відповідального за відносини з Російською православною церквою, намагався переконати Флінна, що члени комуністичних молодіжних організацій могли належати до церкви, а деякі з них навіть носили хрести, перекладачка Флінна тихо прошепотіла: «Не вірте цьому». Флінн був ще дужче незадоволений своєю зустріччю з Іваном Полянським, офіційно відповідальним за відносини уряду з неправославними конфесіями. «Як для голови комісії, — писав він у мемуарах, — він, мабуть, знав дуже мало чи взагалі нічого про те, що відбувається»[571].

Другого березня 1945 р., поки Флінн іще проводив зустрічі, Сталін і Молотов