Читати книгу - "Гра престолів"

знову наскочив на неї, відкидаючи на спину та вгризаючись у живіт.

Шостий чолов’яга вирішив утекти від бійні... але недалеко. Він уже дерся протилежним берегом струмка, коли на поверхню випірнув мокрий Сіровій. Обтрусившись від води, він погнався за чолов’ягою й одним укусом підрізав йому жили під коліном, а щойно чоловік ковзнув назад у воду, вчепився йому в горло.

На той час не лишилося вже нікого, крім здорованя Стіва. Розтявши ремені в Брана на грудях, він схопив хлопця за руку і смикнув. Зненацька Бран відчув, що падає. Він простягся на землі, розкинувши ноги, й одна ступня опинилась у струмку. Бран не відчував холодної води, але відчув крицю, коли Стів притис йому кинджал до горла.

— Назад,— попередив здоровань,— а то я хлопцеві глотку розітну.

Засапаний Роб різко зупинив коня. Лють зникла з його очей, а рука, яка тримала меч, упала.

За цю мить Бран побачив усе, що робилося навкруги. Літо шматував Гейлі, витягаючи в неї з нутра блакитних змій. Вона ж витріщалася в небо розширеними очима. Бран не знав, жива вона чи мертва. І чолов’яга з сивою щетиною, і той, що з сокирою, лежали не ворушачись, а от Оша стояла навколішках, тягнучись до свого списа, який валявся на землі. До неї біг мокрий Сіровій.

— Відклич його! — гукнув здоровань.— Відклич їх обох, бо калічка помре!

— Сіровію, Літо, до мене! — крикнув Роб.

Зупинившись, деривовки обернули голови. Сіровій пострибав назад до Роба. Але Літо не поворухнувся, не зводячи очей з Брана й чолов’яги поряд з ним. А тоді вовк загарчав. Писок у нього був мокрий і червоний, а очі горіли.

Зіпершись на спис, Оша звелася на ноги. З рани на руці, куди поцілив Роб, цебеніла кров. Бран бачив, що обличчям здорованя котиться піт. І збагнув, що Стів наляканий не менше за нього.

— Старки,— пробурмотів чолов’яга,— кляті Старки.

І вже гучніше крикнув:

— Ошо, убий вовків і забери в нього меч.

— Сам убивай,— озвалася та.— Я до тих чудовиськ не підійду.

На якусь мить Стів розгубився. Рука в нього затремтіла, і Бран відчув, як у тому місці, де лезо вгризалося в шию, потекла цівка крові. У ніздрі вдарив дух чолов’яги — запах страху.

— Ти,— гукнув Стів до Роба,— у тебе є ім’я?

— Я — Роб Старк, спадкоємець Вічнозиму.

— Це твій брат?

— Так.

— Якщо не хочеш, аби він помер, слухай сюди. Злазь із коня.

Роб на мить завагався. А тоді повільно й неквапливо зліз на землю й зупинився, не випускаючи меча з руки.

— А тепер убий вовків.

Роб не поворухнувся.

— Роби. Або вовки, або хлопець.

— Ні! — заверещав Бран. Якщо Роб зробить, як велить Стів, той усе одно уб’є їх обох — щойно деривовки будуть мертві.

Схопивши Брана за волосся вільною рукою, голомозий жорстоко закинув йому голову, і Бран схлипнув од болю.

— А ти стули пельку, калічко, чуєш мене? — він іще дужче вивернув йому голову.— Чуєш мене?!

Звідкись іззаду, з лісу, долинув тихий дзенькіт. Стів хапнув ротом повітря — з грудей у нього стриміла мисливська стріла з пласким гостряком. Стріла була яскраво-червона, мовби пофарбована кров’ю.

Кинджал упав геть від Бранового горла. Гойднувшись, здоровань долілиць грьопнувся в струмок. Під вагою тіла хруснула стріла. Бран бачив, як за водою витікає з чолов’яги життя.

З-за дерев з’явилися батькові гвардійці з мечами в руках, і Оша озирнулася.

— Помилуйте, мілорде,— гукнула вона до Роба.

Побачивши різанину, гвардійці дивно зблідли. Вони невпевнено поглядали на вовків, і коли Літо знову заходився патрати тіло Гейлі, Джозет, кинувши клинок і хапаючи ротом повітря, подибав у кущі. Навіть мейстер Лувін, який показався з-за дерева, мав шокований вигляд, але тільки на мить. Похитавши головою, він побрів через струмок до Брана.

— Ти поранений?

— Він мені ногу порізав,— озвався Бран,— але я нічого не відчуваю.

Мейстер став навколішки, оглядаючи рану, а Бран обернув голову. Поряд з чатовим деревом стояв Теон Грейджой з луком у руках. Він усміхався. Як завжди, усміхався. У нього біля ніг з землі стирчало з півдюжини стріл, але йому досить виявилося однієї.

— Прегарне видовище — мертвий ворог,— оголосив він.

— Джон завжди казав, що ти бовдур, Грейджою,— голосно крикнув Роб.— Слід би тебе прип’яти на ланцюги у дворі й дати Бранові трохи постріляти в тебе.

— Ліпше подякував би за те, що я твоєму братові життя врятував.

— А якби ти промахнувся? — мовив Роб.— Якби тільки поранив? А якби в нього рука здригнулася, або ти натомість поцілив би у Брана? Звідки тобі було знати, що чолов’яга не має нагрудника, ти ж бачив лише його плащ зі спини. Що тоді сталося б з моїм братом? Про це ти не подумав, Грейджою?

Теон уже не усміхався. Похмуро стенувши плечима, він одну по одній почав висмикувати з землі свої стріли.

Роб кинув лютий погляд на гвардійців.

— А ви де були? — вимогливо запитав він.— Я був певен, що ви недалеко.

Вояки обмінялися нещасними поглядами.

— Ми їхали за вами, мілорде,— озвався наймолодший з гвардійців, Квент, у якого замість бороди ріс м’який каштановий пушок.— Тільки спочатку ми чекали на мейстра Лувіна з його віслюком, прошу нас вибачити, а тоді... ну... така справа...— глянувши на Теона, він соромливо відвів очі.

— Я побачив індичку,— мовив Теон, роздратований запитанням.— Звідки мені було знати, що ти лишиш хлопця самого?

Роб обернув голову, аби ще раз поглянути на Теона. Бран ніколи ще не бачив його таким сердитим, але брат нічого не сказав. Нарешті він опустився навколішки поряд з мейстром Лувіном.

— Рана у брата важка?

— Просто подряпина,— сказав мейстер. І намочив у струмку хусточку, щоб промити поріз.— Двоє з них у чорному,— сказав він Робові, займаючись раною.

Роб перевів погляд на Стіва, який розкинувшись лежав у струмку; його подертий чорний плащ ривками гойдався, підхоплений течією.

— Дезертири з Нічної варти,— похмуро мовив Роб.— От дурні — так близько підійшли до Вічнозиму.

— Дурість це чи розпач — часто важко розрізнити,— мовив мейстер Лувін.

— Може, поховаємо їх, мілорде? — запитав Квент.

— Вони б нас не ховали,— озвався Роб.— Відрубайте їм голови й відішліть на Стіну. А тіла лишіть воронам-трупоїдам.

— А що з цією? — тицьнув Квент великим пальцем в Ошу.