Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Тарас Шевченко та його доба. Том 2

Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 201
Перейти на сторінку:
нова думка була зовсім невідома. Він усе по-старому судив та карав людей і навіть усе хотів «перелякати пекло та здивувати Данта старого нашими магнатами й полупанками». До думок натуральної й соціальної школи ніколи не вибивсь Шевченко сам по собі, а української критики, подібної Бєлінському, тоді (та й тепер) нема. Почастно ж Бєлінського не любили в українських кружках як через те, що такі ще українці, які повернулись силою історії в провінціалів, тобто поневолі в задніх, не підросли до нього, так і через те, що й Бєлінський, збитий московською казьонщиною й гегелівською державністю, не хотів знати «письменства провінціальної породи». В раніших своїх поемах Шевченко виступає зовсім романтиком («Причинна», «Тополя», «Утоплена»). Далі він стає більш реальним, та все-таки збивається на мелодраму, напр. у «Катерині» («Сидить батько в кінець стола» і т. д., та й сама сцена Катерини з чумаками й москалями) і в самих «Гайдамаках» (як Гонта ховає дітей), в «Відьмі» (смерть батька) і навіть у «Наймичці», найпростішій і найреальнішій із усіх його поем (смерть наймички). Вибирав для своїх поем Шевченко до останніх часів іноді речі зовсім не дійсні, сходив на противну поезії алегорію (напр., «Великий льох»), на темні слова (напр., «Радуйся, ниво» і т. д.). Часами аж жалко дивитись, як поет по-дитячому не вміє справитись між живими людьми й картинами дійсного життя (напр., в «Сотнику» або в «Сні»: хоч би картина царського двору, особливо в тім місці, яке приводить д. С[iр]ко, як цар «підходить до найстаршого… та в пику»445 і т. д., або як «Ірод лиже в диктатора халяву та просить півдинара, щоб випити», і т. ін. Думаючи показати огидним панство, Шевченко все вибирав незвичайні злочинства панські (напр., «Княжна», «Варнак») і надалі більше всього сходив на «гріх прелюбодійний», минаючи інші, не менші гріхи не так панів, як панства, і гріхи звичайні, які тим тяжчі, що робляться купами й не самими злочинцями.

Загалом вірні висновки Драгоманова

Знов-таки скажемо, що, поминувши все те, Шевченко дав нам найживіші картини щоденного життя (доволі буде показати напр., на діда, бабу й хлопця в «Наймичці», на «Садок», «Тече вода» і т. д.), начеркнув образи чиновництва, панства, солдатчини, москалів, українців, дівчат (дві породи – Катерина, Наймичка і ін., і Настя в «Сотнику», вона ж в «Якби мені черевики», «Якби мені, мамо, намисто»). Немало показав він і звичайного горя від теперішніх порядків, горя соціального, горя солдатчини («Пустка» і ін.), наймів («Якби мені черевики» і ін.), і показав найпростішим, найреальнішим способом. Та зновтаки подарунок натури поета, а трошки, звісно, й часу, од духа якого не міг уже утекти й наш поет, – та не з тієї школи, з якої він вийшов і з якої не вміли вивести його земляки, громада, критика. Ми бачили, що громада українська не здоліла дати Шевченкові потрібної для його часу науки взагалі. Не помогла вона йому й літературною критикою почастно. В ті часи, коли складавсь поет наш, чужа критика сміялась над ним, а земляки вміли тільки кланятись йому, як кланяються й досі. Ті перли, які дав нам Шевченко як поет, він дав нам сам од себе, більш наперекір своїй школі й своїм письменним землякам, ніж дякуючи їм. Ми ж сказали вже, що сам по собі інший чоловік може зробити чимало, та не стільки б міг і скільки треба б було.

Коли це правда про поета, то більше мусить бути правдою і про громадського чоловіка».

На заваді визволення від рабства – церква й попівство

Далі послідовний атеїст М. П. Драгоманов ставить питання, від якого, так чи інакше, за тодішнього часу найбільше залежало визнання громадськістю рівня поетичної творчості: «Громадський чоловік, коли почне роздумуватись про добро й зло, яке є в громаді, то перш усього наткнеться на віру й церкву. Віра була першою думкою громадською, яка впорядковувалась; попівство й церква були першими порядками громадськими, які заснувались на думці людській; попівство було першою, білою, панською працею, яка виділилась із спільного мужицтва. Віра й попівство потім причіплялись до всього доброго й злого в громаді. Проти віри й попівства перш усього піднялась скрізь і вільна думка: не дурно ж у Європі реформація і вільнодумство XVIII ст. були раніше противудержавних революцій і соціалізму.

Перед вірою стали й наші перші українолюбці. Багато було б розбирати, через що й як, а тільки сталось так, що перші українолюбці ХІХ ст. не пристали до противного вірі духу, який із XVIII ст. став вкорінятись і в Росії, і зостались на боці християнства і «благочестія» XVII cт. Правда, українське благочестіє було м’якше й вільніше, ніж московське, та тим міцніше воно могло держатись і в поєвропеїзованих українцях ХІХ ст., тим більше воно могло притягати українців до таких таборів у російському письменстві, які явно тягли назад, до царсько-попівської Московщини XVII ст. Ниткою, яка в’язала нове українське письменство з петербурзько-московськими назадівцями, був Квітка, в якого не виходив з голови той дух, що затяг був його в монастир. У ті роки, коли Шевченко починає писати, осередком таких благочестивих назадівців у петербурзькому письменстві був «Маяк» Бурачка, який сам, здається, був українець. Із ним водились петербурзькі українці й усі тодішні українські письменники, і сам Шевченко. Знов кажемо, що перша доба писательства Шевченка нам доволі темна, а далеко од Росії ми не можемо перебрати навіть печатні матеріали до того, напр., тодішні журнали. Тільки в усякім разі в перших своїх писаннях Шевченко показується таким же благочестивим, як і Квітка, і нічим не показує, щоб йому не було миле «маяківство». Слов’янський кружок у Києві затяг його ще більше в «святе письмо», яке положило на ньому свою печать навіки.

Правда, Шевченко далі став більш «євангельцем», ніж благочестивим «візантійцем», і в Біблії став шукати духа народолюбивого пророкування, проповіді суду Божого над несправедливими. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка в середній вік його з вірою якого-небудь пуританця-індепендента XVII cт., додавши до того, що Шевченко як поет, маляр і православний не міг викинути з своєї думки навіть Божу матір і навіть Божу службу. Таким «біблійцем» в основі зоставсь Шевченко і до смерті, як це видно, напр., із стихів «Радуйся, ниво неполитая», писаних у 1859 р., або «В Іудеї во дні они», де вони кінчаються викликом до Христа: «Спаси ти нас, младенче праведний, великий!» Навіть у «Марії», в якій Шевченко найдальше відступив од Євангелія, він написав слова,

1 ... 125 126 127 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас Шевченко та його доба. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"