Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Йеннефер була права, коли досить категорично відрадила їй одягати чоловічий одяг. Одягнена наче хлопець, Цірі почувалася б зараз глупо — тут, у залі, навпроти тих виряджених і блискітливих від прикрас жінок. Була рада, що дала вдягнути себе в комбінацію чорного й сірого, лестило їй, коли відчувала повні задоволення погляди на своїх рукавах із прорізами й буфами, на високій талії, на оксамитці з маленькою діамантовою брошкою у формі троянди.

— Просимо ближче.

Цірі трохи здригнулася. І аж ніяк не лише від звуку того голосу. Йеннефер, як виявилося, була права й ще в одному — відрадила декольте. Утім, Цірі вперлася, і тепер мала враження, що протяг аж гуляє їй по грудях, а весь бюст, мало не до пупка, вкрито гусячою шкірою й мурашками.

— Ще ближче, — повторила темноволоса й темноока жінка, яку Цірі знала: пам’ятала її з острова Танедд. І хоча Йеннефер сказала їй, кого вони застануть у Монтекальво, описуючи всіх і називаючи всі імена, ту жінку Цірі подумки моментально почала титулувати Пані Совою.

— Вітаємо, — сказала Пані Сова, — у Ложі Монтекальво, панно Цірі.

Цірі схилилася так, як радила Йеннефер: ґречно, але скоріше по-чоловічому, без присідання по-дівочому й без покірливого опускання очей. Усмішкою відповіла на щиру й милу усмішку Трісс Мерігольд, трохи глибшим кивком — на приязний погляд Маргарити Ло-Антіль. Витримала інші вісім поглядів, хоча були ті наче свердлячі бури. Наче гострі вістря списів.

— Прошу сідати, — по-монаршому кивнула Пані Сова. — Ні, не ти, Йеннефер! Тільки вона. Ти, Йеннефер, не запрошена гостя, а тільки звинувачена, викликана для засудження й покарання. Допоки Ложа не прийме рішення щодо твоєї долі, будеш ти стояти.

Для Цірі протокол миттєво закінчився.

— Раз так, то я також стоятиму, — сказала вона аж ніяк не тихо. — Я тут також не гостя. Мене також викликали, аби оголосити мені мою долю. Це по-перше. А по-друге, доля Йеннефер — то моя доля. Що вона — те і я. І цього розірвати не вдасться. З усією пошаною.

Маргарита Ло-Антіль усміхнулася, дивлячись їй в очі. Скромна, елегантно вдягнена, з трохи гачкуватим носом, яка могла бути лише нільфгардкою, Ассіре вар Анагід кивнула, легенько барабанячи по столу.

— Філіппо, — відізвалася жінка з шиєю, обмотаною сріблястими лисами. — Ми не мусимо, як мені здається, бути аж настільки принциповими. Принаймні не сьогодні, не в цю хвилину. Це ж круглий стіл Ложі. Навколо нього ми засідаємо як рівні. Навіть якщо є за що нас судити. Вважаю, ми всі можемо погодитися щодо того, аби…

Не закінчила, обвела поглядом інших чародійок. Ті ж по черзі кивками висловлювали згоду: Маргарита, Ассіре, Трісс, Сабріна Ґлевіссіг, Кейра Мец, обидві чарівні ельфійки. Тільки друга нільфгардка, Фрінгілла Віго, із вороново-чорним волоссям, сиділа нерухомо, дуже бліда, не відводячи погляду від Йеннефер.

— Нехай так буде, — махнула рукою в перснях Філіппа Ейльгарт. — Тож сідайте обидві. Хоча я й проти. Але єдність Ложі понад усе. Інтереси Ложі понад усе. І важливіші за все. Ложа є всім, усе інше — нічим. Маю сподівання, що ти, Цірі, це розумієш?

— Аж надто добре, — Цірі навіть не думала відводити погляду. — Особливо якщо тим нічим є я.

Франческа Фіндабайр, прекрасна ельфійка, засміялася перлинно й звучно.

— Вітаю, Йеннефер, — сказала вона гіпнотично мелодійним голосом. — Розпізнаю гідність, пробу цього золота. Розпізнаю школу.

— Розпізнати неважко, — Йеннефер повела навкруги вогняним поглядом, — бо то школа Тіссаї де Фрьес.

— Тіссая де Фрьес мертва, — спокійно сказала Пані Сова. — Немає її за цим столом. Тіссая де Фрьес померла, і то справа оплакана та віджалувана. І водночас вона стала цезурою й зворотнім пунктом. Бо настали нові часи, прийшла нова ера, ідуть великі зміни. А тобі, Цірі, що колись була Ціріллою з Цінтри, доля визначила відіграти в тих змінах важливу роль. І ти, напевне, уже знаєш, яку саме.

— Знаю, — вишкірилася Цірі, не відреагувавши на заспокійливе шипіння Йеннефер. — Це пояснив мені Вільгефорц! Готуючись до всадження мені між ногами скляної трубки. Якщо тим має бути моє призначення, то красно дякую.

Темні очі Філіппи запалали темним гнівом. Але тою, хто відізвалася, була Шеала де Танкарвіль.

— Ти ще багато чого маєш навчитися, дитинко, — сказала, ховаючи шию в боа зі сріблястих лисів. — А багато від чого, як бачу й чую, тобі доведеться відучуватися — самій чи з чиєюсь допомогою. Останнім часом отримала ти, скажімо так, чимало поганого знання, і беззаперечно набула також злого досвіду. Зараз, у своїй дитячій черствості, ти відмовляєшся від того, аби помічати добро, відкидаєш те добро й добрі інтенції. Настовбурчуєш голки, наче їжак, не в силах розпізнати тих, кому, власне, про твоє добро йдеться. Форкаєш і показуєш пазурі, наче дика кицька, не залишаючи нам вибору: доведеться взяти тебе за шкірку. І ми те зробимо, дитино, ані на мить не задумуючись. Бо ми за тебе старші, мудріші, ми знаємо все про те, що було, про те, що є, багато знаємо й про те, що буде. Візьмемо тебе за шкірку, кицю, аби колись, скоро, як досвідчена й мудра кішка, ти засідала тут, за цим столом, серед нас. Як одна з нас. Ні! Ні слова! Не смій розтуляти рота, коли говорить Шеала де Танкарвіль!

Голос ковірської чародійки, різкий і пронизливий, наче ніж, що дряпає скло, раптом наче повис над столом. Скорчилася не лише Цірі; трохи здригнулися й втягнули голови в плечі навіть інші магічки з Ложі — ну, може, за винятком Філіппи, Франчески та Ассіре. І Йеннефер.

— Ти була права, — продовжила Шеала, ховаючи шию в боа, — вважаючи, що викликали тебе до Монтекальво, аби ознайомити з твоєю долею. Не була ти права, коли вважала, що ти є нічим. Бо ти є всім, ти майбутнє світу. Зараз ти, звісно, того можеш не знати й не розуміти, у цю мить ти нашорошена й форкаюча кицька, дитина після травматичного досвіду, яка в кожному бачить Емгира вар Емрейса або Вільгефорца з інсемінатором у руці. І немає сенсу зараз, у цю мить, пояснювати тобі, що ти помиляєшся, що йдеться про твоє добро й про добро світу. Настане час і на такі пояснення. Колись. Бо зараз, нашорошена, ти все одно не побажаєш слухати голосу розуму, зараз на будь-який аргумент ти матимеш відповідь із дитячої затятості й крикливого заперечення. Тож зараз тебе просто візьмуть за шкірку. Я закінчила. Оголоси дівчині її долю, Філіппо.

Цірі сиділа прямо, погладжуючи голови сфінксів, якими закінчувалися поручні стільців.

— Ти поїдеш, — перервала важку, мертву тишу Пані Сова, — зі мною