Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

Звичайно, злочини такого характеру — це наслідки пристрастей, подібне вчиняє чоловік або п’яний, або наркоман, або не зовсім при доброму розумі. — Рамзі торкнувся їжачки в себе на голові покарлюченим артритом пальцем. — Але не той парубок. Той парубок проробив це заради страховки. Намагався представити все чимось таким, чимось на кшталт пограбування помешкання. Не буду переповідати всі деталі, але я не переставав нишпорити й винюхувати. Три роки я винюхував. І нарешті відчув, що маю достатньо, щоби його заарештувати. Либонь, недостатньо, щоб висунути обвинувачення, але його про це повідомляти не було потреби, чи не так?

— Гадаю, що так, — мовила Дарсі. Кава приготувалася, і вона почала наливати. Вирішила й собі також пити чорну. І випити її якомога швидше. Таким чином кофеїн відразу її вразить і ввімкне в голові розум.

— Дякую, — кивнув він, коли вона подала йому на столик каву. — Вельми щиро дякую. Ви сама доброта. Гаряча кава серед холодного дня — що може бути кращим? Хіба що підігрітий сидр; нічого іншого мені не спливає на думку. Між іншим, на чому я зупинився? О, згадав. Двайт Шеміно. Аж там, в Окрузі це було. Трохи південніше Гейнсвілського лісу[316].

Дарсі була зосередилася на своїй каві. Тепер вона поглянула на Рамзі поверх вінців чашки і раптом відчула себе так, ніби вона знову заміжня — давно у шлюбі, у шлюбі щасливому в багатьох сенсах (проте, не у всіх), а схоже, ніби в якомусь анекдоті: вона знає, що він знає, що вона знає. Цей різновид взаєморозуміння був таким, ніби дивишся в дзеркало і бачиш там інше дзеркало, цілий коридор дзеркал, що ведуть у безкінечність. Єдино реальним тут залишалося питання, що він робитиме з тим, що вже знає. Що він з цим зможе зробити.

— Ну, — промовив Рамзі, ставлячи чашку й несвідомо почавши терти собі болючу ногу, — простий факт полягає в тому, що я сподівався спровокувати того парубка. Тобто я хочу сказати, що в нього на руках була кров жінки та двох дітей, отже, я відчував себе в праві зіграти трохи брудно. І це подіяло. Він кинувся навтьоки, а я за ним, прямісінько до Гейнсвілського лісу, де, як співається в пісні, могильний камінь на кожній милі[317]. І ми обидва там-таки й розбилися, на повороті. Відбійний віраж — він урізався в дерево, а я в нього. Звідти я й отримав таку ногу, не кажучи вже про сталевий стрижень у мене в шиї.

— Співчуваю. А той парубок, за яким ви гналися? Він що отримав?

Кутики губ Рамзі скривилися вгору в сухій усмішці виняткової холодності. Сяйнули його юні очі.

— Він отримав смерть, Дарсі. Зекономив штату сорок або п’ятдесят років видатків на оселю та годівлю в Шошенку.

— То ви справжній Божий гончак, хіба ні, містере Рамзі?

Замість того щоб спантеличитися, він притулив собі по боках обличчя свої деформовані, обернені наперед долоні і почав декламувати хлоп’ячим голосом зі школярськими інтонаціями:

— Я гнавсь за Ним крізь ночі й дні, я гнавсь за Ним крізь років галереї, я гнавсь за ним крізь лабіринти... ну, і так далі[318].

— Ви це вивчили в школі?

— Ні, мем, у Методистському юнацькому братстві. Боже, як давно це було. Отримав у нагороду Біблію, котру загубив через рік у літньому таборі. Тільки насправді я її не загубив, її в мене вкрали. Ви можете собі уявити когось настільки ницого, щоб украв Біблію?

— Так, — відповіла Дарсі.

Він розсміявся.

— Дарсі, продовжуйте називати мене Холтом. Будь ласка. Усі друзі мене так звуть.

«А ви мені друг? Чи хто ви мені?»

Цього вона не знала, але було єдине, в чому вона не сумнівалася: Бобу другом він би не став.

— Це тільки один вірш, який ви знаєте напам’ять, Холте?

— Ну, колись я знав «Смерть наймита»[319], — відповів він, — але тепер пам’ятаю тільки ту частину, де йдеться про те, що дім — це таке місце, куди ти приходиш і тебе приймають. Це правдива річ, а як ви вважаєте?

— Абсолютно згодна.

Його очі — вони трішечки взялися туманом — знайшли її очі. Інтимність цього погляду була непристойною, такою, ніби він роздивлявся на неї зовсім роздягнену. І приємною також, мабуть, з тої ж самої причини.

— Про що ви хотіли спитати в мого чоловіка, Холте?

— Ну, я вже був балакав з ним одного разу, знаєте, хоча я не певен, щоб він про це згадав, якби був усе ще живий. Дуже давно то було. Ми обидва були набагато молодшими, а ви самі мусили бути тоді ще зовсім дитиною, судячи з того, яка молода і гарна ви зараз.

Вона подарувала йому крижану усмішку «майте ласку», а тоді підвелася, щоби налити собі ще кави. Першу вона вже подолала.

— Можливо, ви чули про вбивства Беде, — промовив він.

— Чоловік, котрий убиває жінок, а потім надсилає їхні документи до поліції? — Вона повернулася до столу, чашка плавно пливла в її руці. — Газети буквально живляться ним.

Він наставив на неї палець — той самий жест «пістолет», як у Боба, — і підморгнув:

— Правильно кажете. Саме так. «Кров робить заголовки» — таке у них гасло. Мені довелося трішечки працювати з цією справою. Я тоді ще не вийшов на пенсію, але вже до цього наближався. Я мав репутацію такого парубка, котрий міг подеколи отримати результати, гарненько понишпоривши... просто керуючись моїми як-там-вони-звуться...

— Інстинктами?

Знову той палець-пістолет. Знову підморгування. Так, ніби існувала якась таємниця, до якої вони обоє були причетні.

— Коротше, мене тоді відрядили працювати самого, розумієте — старий, кульгавий Холт показує там і тут фото, розпитує, а головно... ну, знаєте... просто нюшить. Бо я завжди мав нюх на такого роду справи, Дарсі, а насправді так ніколи його й не втрачав. Це було восени 1997 року, невдовзі по тому, як було вбито Стейсі Мур. Вам це ім’я ніяк не дзенькнуло?

— Здається, ні, — сказала Дарсі.

— Ви б його запам’ятали, якби побачили фотографії з місця злочину. Жахливе вбивство — як же, мабуть, страждала та жінка. Проте, звісно, той парубок, що називає себе Беде, був зупинився на довший час, більш як на п’ятнадцять років, і, либонь, забагато пари наварилося у нього в котлі в