Читати книгу - "Інферно"

class="p1">«Медуза вказує напрямок», — збагнув Ленґдон і кинувся бігти по містку. Професор зиґзаґами мчав у темряву, орієнтуючись на таблички з Медузою, і Брюдер ледве за ним встигав. Нарешті Ленґдон добіг до глухого кута — невеликого оглядового помосту біля підніжжя найдальшої правої стіни печери. І перед його очима постала неймовірна картина.

Із води піднімалося колосальне скульптурне зображення, вирізьблене в мармуровій брилі: то була голова Медузи зі звивистими зміями замість волосся. Її присутність тут ставала ще химернішою від того, що голова Медузи покоїлася на шиї догори дриґом.

«Перевернута, бо проклята», — здогадався Ленґдон, уявивши собі «Мапу пекла» Боттічеллі і тих перевернутих догори ногами грішників, яких художник помістив до восьмого кола пекла.

Брюдер, хапаючи ротом повітря, приєднався до Ленґдона біля перил і ошелешено витріщився на перевернуту голову Медузи.

У Ленґдона з’явилася здогадка, що цю викарбувану голову, яка слугувала тепер цоколем однієї з колон, могли запросто поцупити деінде й використати як дешевий підручний матеріал. Таке положення Медузи, безсумнівно, пояснювалося тим забобоном, що коли її перевернути, то це начебто позбавить потвору лихої сили. Та Ленґдон однаково не міг позбутися тривожних думок, які його обсіли.

Дантове «Пекло». Фінал. Центр землі. Там, де перевертається сила тяжіння.

Відчуваючи, як його шкіру поколює від лиховісних передчуттів, Ленґдон, примруживши очі, поглянув крізь червонувату імлу, що оточувала скульптурне зображення. Більша частина голови Медузи з волоссям, що кишіло зміями, була занурена у воду, але очі її над поверхнею витріщалися ліворуч через лагуну.

Приголомшений Ленґдон обережно перехилився через перила й повернув голову, простеживши погляд Медузи до вже знайомого безлюдного куточка потонулого палацу.

Мить — і Ленґдон усе збагнув.

Це був він.

Епіцентр Цобріста.

Розділ 92

Агент Брюдер пригнувся, крадькома перебрався через поруччя й опустився у воду, яка була йому по груди. Коли холодна рідина просякла одежу, його м’язи інстинктивно напружилися. Підошви черевиків Брюдера ковзали по вкритій осадом долівці резервуара, але він відчував, що вона тверда й надійна. Агент постояв кілька секунд, оцінюючи ситуацію й дивлячись, як концентричні кола ширяться від його тіла лагуною, мов ударна хвиля.

Брюдер на мить затамував подих. «Не поспішай, — сказав він собі. — Рухайся повільно, щоб не збурювати воду».

А на помості над ним стояв Ленґдон, спершись об перила й уважно обдивляючись сусідні пішохідні містки.

— Усе нормально, — прошепотів професор. — Вас ніхто не бачить.

Брюдер повернувся й вперся поглядом у гігантську перевернуту голову Медузи, яскраво підсвічену червоним прожектором. Тепер, коли він опинився на одному рівні з нею, голова потвори видалася ще більшою.

— Ідіть за поглядом Медузи через лагуну, — прошепотів Ленґдон. — Цобріст мав схильність до символізму й театральних ефектів. Я не здивуюся, що він помістив свій витвір на лінії смертоносного погляду потвори.

«Думки великих людей збігаються». Брюдер був вдячний американському професору за те, що той наполіг на своєму й спустився сюди разом із ним; саме завдяки фаховим знанням Ленґдона вони змогли добратися до цього віддаленого куточка резервуара доволі швидко.

Слухаючи, як удалині бринять акорди симфонії «Данте», Брюдер витяг водонепроникну ручку-ліхтарик і, зануривши її, клацнув вмикачем. Яскравий промінь галогенного світла пронизав воду й освітив резервуар попереду нього.

«Спокійно, — скомандував Брюдер самому собі. — Не поспішай, щоб нічого не пошкодити».

Недовго думаючи, він обережно й повільно рушив крізь лагуну вбрід, методично поводячи ліхтариком із боку в бік, наче то був підводний мінний тральник.

* * *

Стоячи біля перил, Ленґдон відчув у горлі якусь неприємну й бентежну сухість. Попри вологість, повітря в резервуарі було затхлим та бідним на кисень. Поки агент Брюдер обережно долав вбрід води лагуни, професор запевняв себе, що все буде добре.

«Ми прибули вчасно. Мішок цілий. Команда Брюдера зможе локалізувати інфекцію».

Та однаково почувався як на голках. Страждаючи все життя від клаустрофобії, професор знав, що за будь-яких обставин йому буде в печері некомфоршо. «Тисячі тонн землі над головою... і вони тримаються насамих лише давніх колонах».

Викинувши з голови цю думку, Ленґдон вкотре озирнувся — чи не виявляє, бува, хто-небудь недоречної цікавості.

Нікого й нічого.

Лише віддалік на різних пішохідних місточках стояли люди, спрямувавши погляди в інший бік — до оркестру. Схоже, у цьому далекому кутку резервуара ніхто не побачив, як агент Брюдер рушив крізь воду.

Ленґдон повернувся поглядом до командира спецгрупи, чий занурений у воду галогенний ліхтарик і досі химерно мерехтів попереду, освітлюючи дорогу. Коли Ленґдон подивився поперед себе, його периферійний зір раптом помітив ліворуч якийсь рух — то перед Брюдером показалася з води якась зловісна чорна фігура. Ленґдон аж відсахнувся з переляку, а потім вдивився в зяючу темряву: а раптом з-під води вирине, ставши дибки, якийсь левіафан? Брюдер зупинився, як укопаний, вочевидь, також помітивши чорну фігуру.

У дальньому кутку на стіні заколихався якийсь чорний силует заввишки футів із тридцять. Він був майже копією отого чумного лікаря з відео Цобріста.

«Це тінь, — збагнув Ленґдон і полегшено зітхнув. — Тінь Брюдера».

Тінь впала на стіну, коли Брюдер пройшов повз підводний прожектор, і Ленґдон здогадався, що, напевне, саме так впала на стіну й тінь Цобріста, коли той знімав своє відео.

— Оце і є те саме місце, — стиха гукнув Ленґдон агенту Брюдеру. — Ви вже зовсім поруч.

Брюдер кивнув і знову повільно рушив крізь воду. Ленґдон пішов уздовж перил, щоби триматися з ним на одній лінії. Коли агент просунувся далі вглиб, Ленґдон знову швидко озирнувся на оркестр і глядачів, щоб пересвідчитись, чи не помітив хто Брюдера.

«Немає нікого».

Коли Ленґдон повернувся поглядом до лагуни, йому впав в око поблиск віддзеркаленого світла на містку в нього під ногами.

Професор поглянув униз і побачив на помості маленьку калюжку червоної рідини.

«Кров».

Хоч як це не було химерно, але Ленґдон стояв у ній.

«Я стікаю кров’ю?»

Болю Ленґдон не відчував, однак перелякано обмацував себе у пошуках або рани, або якоїсь реакції тіла на невидимі токсичні речовини в повітрі підземелля. Він перевірив ніс — чи не йде з нього кров, потім нігті та вуха.

Не розуміючи, звідки та кров, ошелешений Ленґдон озирнувся, аби пересвідчитися, що він і справді сам на цьому безлюдному містку.

Професор знову поглянув униз на калюжку і цього разу помітив малесенький струмочок, що стікав помостом і накопичувався в заглибині в нього під ногами. Схоже, червона рідина стікала десь спереду й бігла злегка похилим пішохідним містком.

«Там когось поранили, — подумав Ленґдон