Читати книгу - "Сонячна машина"

в захватi дивиться на купу золота й грошей в коробцi авто й не знає, чим би йому ще висловити, виявити ту силу, що розпирає його груди.

А юрба вже пiдхоплює автомобiль, веде його крiзь гущу кричущих, махаючих, п'яних од перемоги, полегшення, щастя тiл. I в коробку авто на ноги, у груди Рудольфа й Макса летять грошi, годинники, перснi — все, що є найцiннiше на кожному.

* * *

А в кабiнетi Мертенса вiдбувається екстрене засiдання Управи Об'єднаного Банку. Вiкна позачинюванi, штори позапинанi, холодники провiвають i холодять повiтря, але обличчя червонi, пiтнi, гарячi не сонячним палом. Немає нi поважно стi, нi врочистостi, навiть порядку немає в цьому зiбраннi пiднятих, стурбованих, пригнiчених, розлючених людей. Мертенс, набiгаючи сiдластим чолом на райхсканцлера, гнiвно трясе великим червоним кулаком.

— Йолопи! Дурнi! Як смiли допустити цього божевiльного Штора?! З якої речi? Що? Ситуацiя? Загроза вибуху? Кого? Як? Хiба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такi ycтyпки? Хто? Iдiоти тiльки! Прийняти компромiс! Сво боду Сонячної машини! Це значить дати розбити себе вщент Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? По лiцiя на вулицях обнiмається з юрбою. Полiцаїв засувають головами в апарати — i вони крутять сонячний хлiб, а юрба круг них танцює танець дикунiв. Що? Нi! А армiя? Вiйсько? По казармах у мент поз'являлись Сонячнi мащини, В один мент! Значить, вони були вже там i ранiше? Га? Це така армiя? Що?

Рейхсканцлер пригнiчено, безпорадно знизує плечима. Що ж можна було зробити? Комiтет Сонячної машини змобiлiзував усi сили Вiн вiв свою акцiю дуже обережно. Вiн не виставляв нiяких вимог, не був проти вiйни. Симпатiї мас були на його боцi.

— Симпатiї, симпатiї! Чорт бери всякi симпатiї ваших мас. А сила на чийому боцi? А армiя?

Райхсканцлер знову знизує плечима й витирає просто рукою пiт iз носа. В тому то й рiч, що певностi щодо армiї немає. В армiї було глухе невдоволення забороною Сонячної машини. Мозок маси не може збагнути всiх можливих консеквенцiй од дозволу й бачить тiльки найближче; чому, справдi, не дозволяється Сонячну машину, через що за неї стрiляють людей. I невiдомо, що могло б бути, коли б дiйшло до сутички з сонцеїстами.

Мертенс засовує руки в кишенi й вражено пiднiмає голову. Що? Пан райхсканцлер не знає, що могло б бути? Могло б бути те, що на площi лишилось би з пару тисяч трупiв, а вся пiдла маса тепер не танцювала б iз полiцаями на вулицях «танок сонячного хлiба», а тихенько сидiла б по своїх норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дiйсного державного мужа, тверезого й дiйсно гуманного полiтика? Що це в порiвняннi з тим нещастям, яке загрожує вiд слабостi, вiд легалiзацiї сонячного божевiлля?!

До пана президента раптом тихо пiдкочується Вiнтер i щось шепче йому на вухо. Пан президент уражено скидає на нього очима, зразу мiняється, пригладжує жабо на грудях, хапливо витирає набухле чоло й гиркає:

— Розумiється, прийняти! Моментально. Панове, наше дiлове засiдання вшанувала своїм прибуттям висока гостя.

Вiн поспiшно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткi ноги й витираючи пiт iз лиця й рук.

На порозi розчинених Вiнтером дверей з'являється чорна постать принцеси Елiзи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся пiд крилами темного капелюша. Лице її рiвно-блiде, очi блищать пiднято, хижо. Вона входить швидко, рiшуче, пiдвiвши голову, не зважаючи на повитягуванi постатi багатьох людей у кабiнетi. Вона, здається, i на самого пана президента не звертає великої уваги, й на привiтання його вiдповiдає похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у неї якийсь чудний усмiх — не то трiумфу, не то сарказму, не то лютi.

— Пане президенте! Я до вас заїхала на хвилинку по дорозi. Подiлитися своїми враженнями вiд знаменитого вчинку нашого райхстагу. Ви знаєте, пане президенте, хто є тепер, сьогоднi и на будуче королем Нiмеччини? Нi? Навiть не догадуєтесь?

Вона чогось озирається по кабiнету, бачить позапинанi штори, швидко пiдходить до них, одпинає й дивиться у вiкно. I зараз же, озирнувшись до Мертенса, киває йому головою.

— Прошу! Прошу подивитись!

Мертенс i все засiдання пiдходять до вiкон i дивляться. За гратами парку вулицею суне натовп iз зелено-золотими прапорами. Посерединi його ледве рухається автомобiль, уквiтчаний квiтками, гiрляндами зеленi, обмаяний прапорами.

— Трiумфальний похiд короля Нiмеччини, Рудольфа Штора, сьогоднi коронованого парламентом на царство. Народ вiтає його. Полюбуйтеся, пане президенте, i ви, панове. Порозчиняйте вiкна й послухайте їхнiх вигукiв.

Мертенс понуро-уважно зиркає на незвично пiдняте, рiвно-блiде, блискаюче чудною металiчною зеленню очей лице принцеси.

— Царство недовге, ваша свiтлосте. Недовге.

— Ви так думаєте? А я думаю, що довге.

— Помиляєтесь, ваша свiтлосте. Помиляєтесь. її свiтлiсть рвучко, нестримано повертається до присадкуватої постатi, яка вже знову запiзно спокiйна й велична.

— Що ж ви можете зробити тепер? Що? Ви ж уже знаєте, що обидвi манiфестацiї злилися в одну? Тож вони возять Рудольфа Штора на тронi. I не вiйнi вони кричать славу, а Сонячнiй машинi! I не вам, пане президенте, а Рудольфовi Шторовi! I вiйсько ваше йде за ними. Подивiться, бачите вiйськову форму мiж юрбою? Я сама бачила, як цiлi вiддiли, що мали стрiляти цю банду, пiсля постанови парламенту, не слухаючись офiцерiв, змiшувалися з юрбою й вигукували сла ву Сонячнiй машинi. Що ж ви можете тепер зробити?!

Мертенс спокiйно хитає головою, уважно зиркаючи на при нцесу (Яка тепер надзвичайна схожiсть з Мартою Пожежою! Зовсiм та сама п'яна, дика жагучiсть, якою тiльки Марта вмi ла вибухати!)

— I все ж таки, ваша свiтлосте, юрба є юрбою, а державна органiзацiя є органiзацiєю. А крiм того, ваша свiтлосте, ми маємо ще iншi засоби боротьби з цим стихiйним нещастям, що вибухло над нами. Але про цi засоби, коли дозволите, я докладу вам другим разом. I ви, може, змiните свiй трохи песимiстичний погляд на справу. Що?

Принцеса Елiза пильно дивиться на нього. Але вираз усiєї постатi пана президента такий спокiйний, певний i трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затихає. Немов отямившись, вона прохає вибачення, що перебила важне засiдання, киває всiм головою й у супроводi пана президента виходить.

* * *

«Мiй великий затворнику, мiй любий, надзвичайний Рудi! Шлю Тобi чергове звiдомлення, мiй безладний, п'яний од щастя гiмн Тобi!

Рудi, вiдбувається величезний, грандiозний, нiколи не чуваний в iсторiї людей процес. На очах, на Твоїх власних очах, iз швидкiстю блискавки (коли говорити про iсторичне життя) вiдмирає