Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

але на цьому все й закінчувалось. Серце відразу зупинялось, а тіло розпочинало крижаніти й мікроскопічні помічники поспішали знову зайняти свої місця в організмі.

Дуже вже вони полюбляли цей самий організм. Втім, в глибині душі капітан розумів, що це він власноруч повертає роботів назад. Неусвідомлено повертає. Підкоряючись тілу, що аж до отого клятого скрижаніння боїться смерті. Дуже боїться. До згаданої вже зупинки серця, котре так і не навчилось підкоряти собі мозок.

Боягуз! Клятий боягуз! Ти завжди був таким, не дивлячись на все своє зовнішнє фанфаронство. Чи може завдяки йому, яке за своєю привабливою машкарою та міліцейською формою ховало свою справжню сутність від оточуючих.

„Боягуз!” — ледь не вголос загорлав капітан, раптово наштовхуючись на спину ескадронника, що різко зупинився на вході до великої зали. Аж засичав від болю, приходячи до тями й полохливо обдивляючись оточуюче середовище.

Середовище здавалось знайомим. Втім, як вже зрозумів капітан, усі приміщення Зорі Смерті були схожими одне на одне, наче близнюки. Стандартизація, матері її ковінька!

Втім, ця зала відрізнялася від усіх, які бачив Кременчук до того. Відрізнялась великим, розміром в декілька людських зростів, екраном, приліпленим до стінки з певним нахилом. На екрані мерехтіло безліч невеличких цяток, поряд з яким можна було розрізнити щось, схоже на рядочки цифр. Щоправда, на лівому боці екрану розташувався чорний прямокутник, на перший погляд абсолютно вільний і від цих рядків, і від самих цифр. А перед самим екраном завмерла похмура постать Дарт Вейдера. Від неї тягнуло холодом і чомусь озоном.

— Залиш-ш-ште нас, — прошелестів зміїний голос і ескадронники, мовчки розвернувшись на місці, миттєво покинули приміщення. Наче й не було їх ніколи.

Богдан переступив з ноги на ногу і знехотя поправив на голові свого міліцейського кашкета, хоча й той сидів бездоганно. Першим порушувати тишу, що настала, він не наважувався. Цятки на екрані мерехтіли, повільно пересувались, інколи збивалися докупи для того, щоб потім знову розбігтися в боки.

— Бачиш-ш-ш? — просичав електратор, здіймаючи руку до екрана. Пола його плаща трохи здійнялась і Богдан на мить побачив щось на кшталт короткого кийка, прикріпленого до поясу. Щось він нагадав капітанові, але на остаточне згадування йому не залишали часу.

— Бачиш-ш-ш ч-ч-чи ні? — знову пришипів Дарт Вейдер.

Капітан лише плечима знизав:

— Не сліпий. — І, подумавши, додав: — Поки що.

— А здогадуєшся, що це таке?

На це у Богдана наразі ніяких думок не було і тому він просто знову пересмикнув плечима. Але вже мовчки.

Дарт Вейдер відвернувся від нього у бік екрану і через це шиплячий голос його у великій залі розпочав чутися зовсім вже неясно. Капітан мимохіть зробив декілька кроків в напрямку електратора.

— Це, капітане, — важко видихнув між тим той, — невеличка ділянка природного супутника Зорі Смерті, — і зробив короткий порух рукою.

Майже водночас з цим протилежна стінка зали розпочала прозорішати і за якихось півхвилини за нею з‘явився лілова куля близької планети. На її тлі було помітно дві невеличких цяточки.

— Отже, це є поверхня Хоту, — продовжував електратор. — Але, як бачиш, рельєфу на ній не видно. Та й не потрібний нам отой рельєф.

Богданові здалося, що цяточки на тлі лілової сфери потроху збільшуються.

— Не потрібний він нам… Бо головне для нас — оці вогники. Оці фіолетові світляки, кожен з яких уявляє собою одну людську одиницю.

Увага Богдана нарешті відволіклася від цяток на космічному краєвиді і він повернув обличчя до цяток краєвиду екранного.

— Зрозумів? — в свою чергу повернув до нього Дарт Вейдер свою виродливу заґратовану пащеку.

— Не зовсім.

І це була правда. Електратор вичавив з себе щось, схоже на хрипкий сміх. Наче чайник закипів всередині його металевої голови:

— Зараз зрозумієш. Отже, роз‘яснюю далі: кожна білкова одиниця носить на собі електронний номер, який визначає для нас її місцезнаходження. Бачиш, — знову повернувся Дарт Вейдер до екрану, — отут номера збились докупи. На якомусь видовищі одиниці зібрались. Отут стрибають навколо одна одної. Б‘ються, мабуть. А отут, бачиш, дві цятки злилися в одну. Паруються, мабуть. Амеби!

— Ну, то й що? — похмуро спитав капітан. Обличчя в нього від світла Хоту, що завис за величезним вікном, стало фіолетовим. Наче в мерця.

— Та нічого, — хитнув полами плаща електратор, — усе природно. Амеби, — повторив. — Але ось в чому справа. Отой номер, лівіший, належить хлопцеві, а правішій — дівчині, яких нещодавно туди доставили.

Неясний здогад майнув в Кременчука і він відчув, як у нього в роті раптом пересохло. Розгублено повів очами у бік і до полю його зору знову втрапили оті цяточки, що зростали за вікном на тлі супутника Зорі Смерті. Одна з них набувала довгастої форми, а друга… Трикутної, чи що? Втім, зараз капітан переймався зовсім іншім.

— Ви хочете сказати?… — голос його охрип до рипу кам‘яних жорен.

— Хочу, хочу, — гойднувся шолом-каска електратора. — Поки ви тут зі своєю улюбленою хатньою твариною страждаєте від голоду, задухи та радіації, інші… Інші дуже непогано влаштувались. Життям своїм амебним в повній мірі насолоджуються інші.

Богдан відчув, як його змарніле тіло обпекла грузька гаряча хвиля. Він аж сам гойднувся. Наче його в розплавлений свинець зі всього розмаху кинули. От, чорт!.. А що?! Сонька — жіночка молодесенька, а в Норильцєва… В Норильцєва гормони он як грають! Це ще на Арканарі помітно стало.

Але ж… Але ж… І, дійсно, поки він тут страждає за ними, за них думає-переживає, вони… А що — „вони”? Усе нормально, усе природно. Ні, не природно!!! Бо є в цьому щось від тваринної недоумкуватості і, від того ще огиднішої, підленької зради.

Дві цяточки на екрані, злившись, неквапно пульсували в такт…

В Богдана нігті аж до крови в долоні вп‘ялись, так він кулачиськи стиснув. От, Сонька! От, стерва! Звабила хлопця, звабила. Він сам би не пішов на таке, характеру б не вистачило. А ця клята баба!.. А Богдан же до неї…