Читати книгу - "Слово після страти"

— Залишатися вам тут більше не можна, — попередив нас на прощання.

Ми дали згоду на виїзд в інший табір. Домовилися зустрітися завтра ввечері перед відбоєм. Та сталося так, що наступна зустріч відбулася раніше, ніж ми домовлялися…

Цього разу Гансів візит до нас був цілком несподіваний. Він прийшов не ввечері, як обіцяв, а о десятій годині ранку. З виразу його обличчя я зрозумів, що сталося якесь лихо: Ганс був схвильований і навіть розгублений. Таким я ще не бачив нашого друга, завжди врівноваженого, спокійного. Хвилювання Ганса передалося й мені. Коли, ми зайшли в Жорину комірчину, німець обняв нас обох і після хвилинної паузи сказав:

— Згідно наказу Гесса Ауфмейєра переводять на роботу в «Канаду».

Звістка приголомшила нас. Ми надто добре розуміли усі можливі наслідки цього переводу.

Виявляється, після візиту Гіммлера в Освенцім Гесс створив спеціальну комісію для перевірки роботи команди «Канада». В комісію ввійшло дванадцять есесівців з центрального табору. Ауфмейєра, який вважався зразковим офіцером і кращим блоковим, призначили заступником голови комісії. Комісія мала розпочати роботу з 26 липня, тобто з понеділка. Замість Ауфмейєра блокфюрером у нас буде якийсь унтер-офіцер.

Ганс висловив здогад, що нове призначення Ауфмейєра, очевидно, продиктоване інтересами впливової групи есесівських офіцерів, які гріли руки на «організації» і хотіли мати там свою людину, щоб і далі безборонно наживатися.

Хоч би там як було, але до нас із Жорою ця подія мала безпосереднє відношення: над нами нависала смертельна небезпека. Адже не пізніше, як післязавтра. Ауфмейєр зустрінеться з капо Вернером і спитає, скільки він дав нам золота за чотири фляги спирту. Не далі, як у вівторок-середу, Ауфмейєрові лакузи втоплять нас у бочці або підвісять до труби.

Який проникливий був Ганс, коли попереджав мене й Жору, що ми стаємо на дуже слизький шлях! Врятувати нас могло одне: несподіване зникнення з табору. Нам треба було загубитися в масі в'язнів. Як уже говорилося, Ганс просив, кого треба, влаштувати нам перевод в один із філіалів Освенціму. Та коли це буде? Жоден підпільник не знав точної дати відправки транспорту, цього не знали навіть есесівці. Усе залежало від того, коли в Аусшвітц прибуде автоколона.

— Будемо сподіватися на чудо, — похмуро мовив Ганс— Чудеса теж бувають. — Його обличчя враз постаріло, осунулось. Я добре розумів Ганса. Бідолаха переживав не тільки за нас, але й за долю підпільної організації.

— Гансе, дорогий мій, — сказав я, звертаючись до зажуреного німця. — Якщо мене навіть різатимуть на шматочки, пектимуть на вогні, я все одно не видам організації, не стану на шлях зради.

— Та що-бо ти… — обома руками замахав Ганс. — Я в цьому не сумніваюся, інакше й на світі не треба жити.

Ми попрощалися, домовившись про наступну зустріч. З цієї хвилини я і Жора наче на пороховій бочці сиділи, чекаючи неминучого кінця.

Перед обідом Жора кудись пішов, а я стояв посеред шлафзали такий розгублений, що навіть забув скинути мютцен перед Янкельшмоком, котрий паче з-під землі виріс. Згідно існуючих правил рядовий в'язень повинен скидати шапку і виструнчуватися перед будь-якою посадовою особою. У Янкельшмока на рукаві була пов'язка з написом «молодший писар», і я завжди скидав перед ним шапку, та цього разу, пригнічений важкими думками, забув. То було дрібне порушення, і будь-хто інший не звернув би на нього уваги. Та не такий був Янкельшмок. Цей знавіснілий Гітлерчик, як ми його ще називали, відзначався винятковою жорстокістю. Особливо він ненавидів своїх єдинокровців, наче мстив їм за свою расову «неповноцінність». В його ненависті до євреїв було щось патологічне. Запопадливо вислужуючись перед есесівцями, зокрема перед Ауфмейєром, Янкельшмок старався перевершити в жорстокому поводженні з в'язнями найжорстокіших Освенцімських катів. Із сатанинською винахідливістю він мучив свої жертви. Пригадую випадок, коли одного разу Янкелыпмок із своїми підручними загнав усіх в'язнів блока на горище і тримав їх там без води кілька годин. Це було в середині липня. Надворі стояла нестерпна спека. Горище нагадувало душогубку. В'язні обливалися потом, задихалися. Після цієї операції тридцять два чоловіки довелося заштабелювати в туалетній кімнаті, а наступного ранку візок зробив не один, а два рейси в тотенблок.

Серед тих, хто помирав тоді на цьому горищі, був і мій земляк з Київщини Терещенко Іван Дмитрович (освенцімський номер 127402). Бідолаха втратив свідомість, і його разом з померлими віднесли в туалетну кімнату. Там він опритомнів і якось виліз із штабеля трупів, уже посипаних хлоркою. Я дав йому миску супу і допомагав, чим міг. Згодом він став членом підпільної організації і пережив Освенцім. Двадцять сім років ми з ним не бачилися, я нічого не знав про його долю.

В 1970 році Іван Дмитрович розшукав мене, прочитавши в газеті уривок з цієї книги. Стримуючи ридання, він спитав, чи пам'ятаю я його і те, що діялося тоді на горищі блока 2-А, коли загинуло тридцять два в'язні, а він був тридцять третім…

Так, я добре пам'ятаю Івана Терещенка, тільки він був тоді юнаком…

Та повернемося до подій того дня.

Не важко уявити, що я відчув, опинившись віч-на-віч з Янкельшмоком. Поблизу не було нікого. Янкельшмок чудово розумів, що заступитися за мене нікому. Одним ударом свого наче свинцем налитого кулака він збив мене з ніг і заходився місити ногами. Рятуючись, я поліз під нари. Янкельшмок, розлючений несподіваним опором, узяв мене за ноги і витяг на вільне місце. В наступну мить він схопив мене за голову і почав бити нею об підлогу. Я, скільки було сили, чинив опір, пручався, та сили були надто нерівні.

Раптом пролунала команда «хальт!». Янкельшмок відпустив мою голову, здивовано підвівся, але, збитий з ніг, упав на підлогу