Читати книгу - "Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник"

Потрібне копітке вивчення того часу, куди є потреба мандрувати. Всього вам не скажеш, не зрозумієте.

— А ні, не збагну, — згодився Василій. — І так моя голова вже замакітрилася. Тільки ж нізащо не повірю. Хіба народ віками не тужив за минулим? Дарма. Тільки пісню співав. «Не вернемось, не вернемось, немає до кого…» Літа, так би мовити, одвічають людині, бо вона просить, що вернітеся, мої літа, хоч на хвилину…

— Василю Йвановичу, — лагідно сказав Бова, — і не треба вам сушити голову, що й до чого. Прийміть факт, що подорожі в минуле будуть. Вони вже готуються. І ви можете дуже допомогти нам. Чи хотіли б ви вернутися туди?

— Куди? — пошепки запитав Василій, бліднучи.

— Звідки прийшли. У свій час…

— Батечку! — скрикнув садівник, падаючи на коліна і хапаючи Григора за руки. — Батечку, синочку! Що ви зі мною! робите? Невже ж це правда?

— Підведіться! Встаньте, друже! Що це з вами?

— Боже мій! Я вмру від радощів! Знову глянути на Дніпро повноводий, на людей знайомих! Дівчинку зустріти мою любу. Сірооку! Я візьму її до себе, я знайду її, вивчу на лікаря! Синочку! Ну скажи мені, ти не глузуєш над старим дурнем Василієм?

— Правда, свята правда! — розчулено мовив Григір, підводячи садівника з землі і саджаючи на ослін. — Я не знав, що це вас так схвилює. Я й не гадав, що все так обернеться. Не будемо затримуватись, одразу й поїдемо…

— Іду! Небо послало тебе, ясноокий хлопче!

ЧАСТИНА П’ЯТА
Пастка часу

Лунко відгукувалися кроки під склепінням, десь угорі закричало гайвороння, почувся шелест крил. Горениця зупинився, поглянув на замисленого Григора, потім перевів погляд на Василія, який засмучено і тривожно озирався довкола.

— Не віриться? — запитав учений.

— Правду кажу, почуття протестують, — відповів Григір, проводячи пальцями по сірій облупленій стіні. — Ми так сформовані, так виховані, запрограмовані, що важко одразу збагнути. Ось цегла… Хтось ударив по стіні, розбив її, лив дощ, розмив, обвалив, і раптом… у якусь мить, щоб усе зникло, молекули, атоми цеглини, штукатурки повернулися назад. Не вкладається! А якщо взяти людину? Розум знемагає. Певно, він не пристосований для нового ступеня, доведеться формувати нову людину!..

— Це правда, — згодився Горениця. — Нова людина гряде. Вона вже народжується. Але ж і з вашими тезами я не згоден. Збагнути можна і треба. Інакше ми будемо гратися з явищами, про які нічого не знаємо…

— Суті гравітації ми теж не знаємо, — мовив Григір, — а щодня користуємося її проявами. Людина давно вже будує гідроспоруди. А електрика? А ядерна енергія? Лише теорії.

— Правда. І все ж таки намацуємо смисл, суть, добираємось до втаємниченого. Відмінність та, що тут — узвичаєне, а час — зовсім невідоме. Це все’дно, що стрибати наосліп з кручі: чи впадеш на м’яку землю, чи розіб’єшся об скелі десь у безодні!

— Чи взагалі нікуди не впадеш. Лише щезнеш, випаруєшся.

— Ні, — твердо заперечив Горениця. — Експерименти довели реальність припущень. Ми проводили досліди. У невеликих масштабах.

— Слухаю вас і тремчу, — глухо сказав Василій, несміливо наблизившись до співбесідників. — За що мені послано таке щастя? Вернуся додому. І побував у новому світі. Розповідатиму там, де буду, — ніхто не повірить.

— Хай слухають, як казку, — засміявся Горениця. — Хтось повірить з дітей. А не повірить, то в серці залишиться, як мрія. А мрія — то зерно…

— А всяке зерно раніше чи пізніше може дати парость, — підхопив Григір.

— Може, то мій батько буде чи дід, — пожартував учений. — Вони передадуть вашу казку мені, а я почну над тим думати і зроблю відкриття.

— Боже мій! — Сплеснув руками Василій, і його сиві кущуваті брови полізли на лоба. — Яке чарівне колесо. Згадую книгу Еклезіаста. Як дивно там написано: і повертається все на круги свої…

— Мудрий був автор, — згодився Горениця. — Дещо тямив у діалектиці.

— Все-таки є сумніви, — похилив голову Бова, замислюючись. — Парадоксів безліч. Я можу зустріти свого батька, діда, вбити їх.

— Навіщо ж такі страхи? — пожартував Горениця. — Ідіотські припущення. Невже ви такий кровожер?

— Та ні. З точки зору теорії.

— Певно, є градації ймовірності. Дві чайки можуть стрітися посеред океану, вилетівши з протилежних берегів, але яка ймовірність цього? Крім того, закон причинності. Гола теорія — фікція. Ми якось механістично мислимо, думаючи про час і його суть. Ми розділили час на градації: минуле, сучасне, майбутнє. Треба брати його в єдності, як динаміку вселенського існування. Фази часу існують не для часток, а для єдності, для спільності. Вічність неподільна. І те, що відбувається в ній, так чи інакше, відбудеться. Поправки лише для часток, для клітин єдності, тобто для людей, тварин, народів, явищ. Ріку можна повернути праворуч, ліворуч, загатити її, поливати нею поля, і все-таки вона докотить свої води до моря, до океану.

— Знову ж таки не розумію. Можна втрутитися в плин подій минулого. І це накладе відбиток на історичний процес. Зміниться сучасне.

— Дурниці, — весело відповів Горениця. — Не ображайтесь, але це так. Що з того, що ви втрутитесь у події минулого? Який масштаб такого втручання? Невелика флуктуація, яка невдовзі згасне. Хіба ви порівняєте енергію такого втручання з енергією вселенського потоку часу?

— Гм. Справді. Але якщо, скажімо, перенести туди атомну бомбу…

— Ну, це вже речі, зв’язані з цілими суспільними організаціями: контроль за ними космічний, глобальний. Не меліть дурниць…

— Правда, правда. Я не подумав. Я ж кажу: мислення фізичного єства заперечує можливість мандрівки в часі. Десь треба інвертувати, перемістити свідомість, вивести її на новий обрій.

— Наші експерименти зроблять це, — сказав Горениця. — Проб’ють щілину в догмах минулого. Ви кажете: втручання в хід часу. Може бути й таке. Може, ви зміните де в чому сучасне, потрапивши в дев’ятнадцяте сторіччя. Проте ми не знаємо, де, на