Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Іншими словами, ти ризикував нами, думаючи, що тіньовик не вб'є нас тільки тому, що червоні піски є подобою нейтральної території? - знову завелася Ейр.
Воїн почухав підборіддя:
- Виходить, що так.
Декілька лайок йому прилетіли не тільки від Ейр.
- Бачиш, як він тебе цінує. - задзвеніла дівчина в золоті, ховаючи усмішку від Жазель.
Максуд зупинився. Решта теж залишилася стояти на місці, чекаючи Химерниць. Сандрін запалила очі і підняла руку, розглядаючи її майже на рівні очей. Пальці почали покриватися фіолетовим свіченням. Вона доторкнулася до голови Делоріс, зануривши в неї кілька пальців. Ейр скривилася від цього видовища. Химерниця по черзі підійшла до Жазель, Звіра та Ейр. Сабазадонка заплющила очі, щоб не бачити, як у її голову влазять чужі пальці. Сандрін повернулася до інших Химерниць. Ті подивились у бік Тревізо. Сама ж Тревізо зробила крок назустріч Сандрін. За нею вишикувалися інші. За тими поглядами, що Химерниці кидали на Максуда, Жазель зрозуміла, що їм дуже цікаво, чому його не торкнулася така процедура. Їм взагалі було цікаво, що відбувається, але вони не хотіли питати. Їм вистачило й того, що Тревізо показала приклад.
- Селюстір. - покликала Сандрін. - Займіть один фланг, ми з Делоріс станемо на іншому.
Тревізо кивнула і повела своїх людей в обхід Ейр та Звіра. Максуд теж обійшов їх, щоб перебувати приблизно посередині. Однією лінією вони пішли до багаття. Жазель стиснула зуби. Вона пам'ятала, чим усе закінчилося вперше. Нудота підступила до неї. У відповідь вона гордо скинула підборіддя.
- Як захоробрилася... - посміхалася поруч Амайанта своєю такою... такою... якоюсь хитрою посмішкою.
Ця богиня мала цілий арсенал таких посмішок. Кожна на свій випадок. Жазель вдала, що нічого не почула. Тоді богиня підлетіла до неї впритул. Очі її шалено блищали.
- Вони мають тисячу способів змусити тебе повзати по землі. - вона посміхнулася якоюсь новою невідомою усмішкою і полетіла геть.
Дезіре визнала умови перебування на новому місці незадовільними. Вбиральні були далеко і перебували в жахливому занедбаному стані. Вона бачила лише одну бочку води і то прямо на краю вулиці. Усередині будинку ліжка стояли старі. Половину з них доведеться замінити. Якщо буде чим. А поки що взагалі треба буде спати на підлозі. Вікон немає. Дезіре почувала себе засмученою. Але інші будинки навколо Максуда перебували ще у гіршому стані. Химерниця вирішила пройтися четвертим рубежем, запам’ятовуючи для себе розташування драйтлів. Їй було важливо знати, де та хто розташувався. Звичайно, майстрів вона постаралася одразу обійти. Ці поїдачі їжі не становили для неї жодного інтересу. Абсолютно ніякого. Нахлібники. Навіщо Максуд вирішив їх запросити? З жалю? Все ж таки їй довелося пройти в небезпечній близькості від них. Їхні діти грали на вулиці, матусі кричали на них і проганяли, якщо ті лізли не туди, куди треба, чи заважали дорослим. Натомість Дезіре помітила, що у них у казармах усі вікна виглядають, як нові. І двері. І навіс від сонця біля дверей. Великий навіс з лавками. Вона насупилась. Подивилася на інший бік, де стояв такий самий довгий барак. Химерниця покрутила головою, порівнюючи їх і знайшла ще кілька відмінностей. Наприклад, дах зайнятої будівлі виглядав помітно новішим. І димарів вона нарахувала три, а не один, як у барака навпроти. Навіть стіни виглядали краще. Дезіре здалося, що барак майстрів був побудований на пару сотень років пізніше. Діти драйтлів, побачивши Химерницю, махали їй рукою. Дорослі, розумніші, одразу ж хапали дітей і відводили вбік. Хоча, навіть, деякі дорослі посміхалися їй і схиляли голови у поклонах. Інші махали рукою і щось вигукували. Дезіре було зовсім не складно їх проігнорувати. Не сказати, що це доставило їй задоволення, але так має бути. Вона – Химерниця. Вони – поїдачі. Відразу за їхнім бараком дівчина виявила невелике перехрестя і наступні казарми з обох боків дороги зайняли чемпіони. Вони були надто зайняті, щоб помітити її. У своїх чорних латах ці воїни виглядали велично. Особливо, порівняно з людьми, які теж тут були. Командир чемпіонів показував на купу розбитих ліжок, які вони винесли з казарм надвір. Повненький невисокий чоловічок щось записував на папері. Чемпіони метушилися, як мурахи в мурашнику. Але серед цього хаосу вона помітила порядок. Ніхто нікому не заважав, а біля всіх входів до казарм стояли вартові. Дезіре не сумнівалася, що кілька чемпіонів уже чергували на стіні.
Химерниця спокійно пройшла повз них. Їй довелося лише двічі зупинятися, щоб пропустити цих чорних громадин. Дезіре зловила себе на думці, що їй подобається брязкіт їхніх лат. Такий шляхетний приглушений стукіт металу об метал. Не їдкий, не рипучий. А приглушений. Такий, у якому відчувається міць.
Вона пішла вперед. Химерниця знала, де розмістилися заклиначі та водоноси. Тепер вона бачила, які місця обладнували чемпіони та поїдачі припаси. Залишилося з'ясувати, де розмістилися подрібнювачі. Ті самі, які так прагнули зійтися з нею в поєдинку. Подрібнювачі, які нібито могли нейтралізувати її здібність. На рахунок останнього вона мала деякі плани. Ця ідея спала їй на думку зовсім недавно. І вона їй сподобалася.
- Чого треба? - пролунав гучний голос, більше схожий на скрегіт каміння в порожній печері.
- Вінігрета! - цього разу не стрималася Дезіре.
Поки вартовий чухав потилицю, не розуміючи який саме потрібен салат Химерниці і навіщо, дівчина пройшла повз нього. Вона зазирнула до барака. Кам'яні люди обернулися. Усередині їх було близько десятка. Усі сиділи за столом і грали в якусь дикунську гру. Дезіре посміхнулася, вигнула брову і потерла руки.
- Ну, хто з вас ще хоче побитися?
Усі подрібнювачі встали, як один.
Жазель видихнула. Вони вже підійшли до табору цих дивних сірих драйтлів. Як і тоді, всі похмурі сиділи за багаттям. Ні наметів, ні інших укриттів поряд не було видно. Біля кожного драйтлу лежали гілки. Може, це ще ті самі? Один із похмурих кинув тонку коротку гілку в багаття. Клерк знала, що станеться далі. Вона стежила за тими, хто не кине гілку. Таких дівчина нарахувала чотири. Підвівся один з них. Той, що знаходився далі від усіх інших до першого похмурого, що кинув хмиз у багаття. Далі не по метрах, а по черзі кидання. Адже сидів він зовсім поруч із першим, хто кинув гілку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руйнуючи долі, Стів Маккартер », після закриття браузера.